Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик
швайкою кольнуло в серце. Катря була у Івася! Його вимріяна Катря, його наймичка вечорами, криючись від нього і від усіх, тайкома навідується в хатину до парубка!
Темна кров шугнула йому в голову. Шалена лють, що враз роздерла йому груди, скаламутила розум. Він відштовхнув від себе ногою собаку, що ображено заскавулів від болю, і притьмом рвонув навперейми дівчині.
Перейняв посеред двору, шарпнув за плече – аж дівчина заточилася і злякано скрикнула. Дихнув на неї горілчаним перегаром.
– Ах ти, стерво! Шльондра! То куди це ти вчащаєш? Як ти посміла! Та я задушу тебе ось тут на місці, як щеня! – і довгими цупкими ручищами щосили здушив дівчину у ведмежих обіймах.
Катря закричала:
– Люди-и! Рятуйте!
– Цить! Замовкни! Бо тут тобі й смерть буде! – ревнув розлючений Хуржик, сам не усвідомлюючи до ладу, що діє.
Та в ту ж мить відчув, як чиїсь міцні руки охопили його ззаду і здушили так, що захрускотіли ребра. Він випустив Катрю, вигукнув:
– Хто тут? Хто сміє? Пусти!
Над вухом почувся твердий Івасів голос:
– Я смію, дядьку Семене! Я! Ось як пожбурю тебе на землю, то й не встанеш! Тоді знатимеш, як чіплятися до дівчини! Старий шкарбан!
Хміль ураз випарувався з Хуржикової голови. Він і сам мав неабияку силу, а тут відчув, що вирватись із Івасевих рук не зможе. Парубок стиснув так, що й не дихнути.
– Пусти!
Івась послабив обійми – відступив на крок. Хуржик полегшено зробив повний вдих і зарепетував на весь двір:
– Розбійнику! Харцизяко! На кого руку здійняв? На свого господаря? На свого благодійника? Та знаєш, що я з тобою зроблю? В холодну посаджу! Під суд! У москалі[1] віддам! У Сибір! Згниєш там, мов падло! Я так тобі цього не прощу!
Заглушений люттю і власним криком, він не почув скрипу хатніх дверей і не помітив, як на ґанок вискочили перелякані син Василь та стара Параска. Простоволосі, в білих полотняних сорочках, взуті на босу ногу, бо схопилися з постелі зопалу, почувши крик, вони завмерли з несподіванки. Думали – справді якісь розбійники напали, а виявилося – усі свої: батько, Івась, Катря. Але чому вони підняли такий крик, таку колотнечу? Що стряслося?
А Хуржик і далі біснувався. Серце його клекотало гнівом. Тепер його гнів був направлений проти Катрі, що стояла похнюплено віддалеки.
– А ти, дівко, розпуснице! Отак ти віддячуєш своєму благодійнику, котрий рятує тебе і твою матір від голодної смерті? Що надумала! Піти вночі до парубка! Вижену геть, щоб і ноги твоєї тут не було! Але спочатку відроби мені борг! Не думай, що вже розрахувалася зі мною!
– Семене! – подала голос з ґанку Параска. – Ти чого розкричався? Чого серед ночі людей чудуєш? Напився – то йди спати! І нас розбудив, і сусіди, мабуть, посхоплювалися. Дивуються – що там у Хуржика зчинилося? Чи не пожар? Та й Ганна стривожилася, бідна! Йшов би ти в хату! А то знайшов причину для ґвалту – дівчина вибігла до парубка на побачення! Чи й не дивина!
Стара відразу здогадалася, чому господар так знавіснів, та при Василеві не хотіла розкривати тієї таємниці. Їй і невтямки було,
У москалі – в солдати.