Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик
і товариство жде…
Ганна знову заплакала.
– Ну, їдь! І хай тебе Бог простить!
6
Ранок у неділю видався теплий, безхмарний. За Сулою почав підніматися край неба – там спочатку посвітлішало, зарожевіло, а потім запалало, запалахкотіло, мов на пожежі. І раптом з-за далекого темного обрію висунувся вузенький серпик сонця і почав швидко рости.
Народжувався новий день.
Чумацька валка вже стояла на ярмарковому майдані, посеред Лубен, побіля церкви, – готова до походу. Попереду – три Хуржикові «батові», тобто кілька маж, пов’язаних між собою міцними вірьовками. Біля передньої мажі – Івась, посередині та в кінці «батових» – строкові наймити, яких Хуржик найняв на час поїздки в Крим, – молоді, дебелі хлопці Пилип та Кирило. А далі, скільки сягало око, стояли мажі інших лубенських чумаків. Хто вів із собою три, хто п’ять возів. Але кожен чумак мав ще наймита або сина. Чи й двох наймитів, бо далека дорога вимагала важкої, безперервної праці. Обабіч валки, що ось-ось мала рушити, стояли родичі – батьки, матері, тітки, діти. Мовчазні лиця, сумні очі. Проводжання в таку далеку дорогу – то завжди прощання. І не завжди з надією на зустріч.
Коли сонце виглянуло з-за небокраю, Хуржик зняв шапку – перехрестився.
– Ну, з Богом!
Після того взяв з переднього воза сокиру, розмахнувся – і кинув на дорогу перед передніми волами. Це був прадавній чумацький звичай-ворожба. Потому двоє найближчих чумаків принесли долото та свердло і поклали поверх сокири, утворюючи хрест. Вони ж подивилися, як упала сокира: якщо лезом на схід – буде удача в дорозі, якщо на захід – чекай невдачі, на південь – повернуться чумаки з прибутком, на північ – і своє втратять.
– Браття, удача буде нам! Сокира дивиться на схід сонця! – загукали чумаки. – Рушаймо!
І тоді всі – хто йшов у дорогу і хто проводжав – стали на коліна, перехрестилися, почали прощатися. Останні обійми, останні поцілунки.
Хуржик обняв сина, тричі поцілував.
– Прощай, Василю! Бережи матір!
– Їдь здоровий, тату, – відповів Василь. – Хай тебе Бог береже!
Хуржик гукнув на весь майдан:
– Рушаймо, чумаки! Рушаймо! Час не жде! З Богом!
Скрипнули ярма – валка рушила.
Проводжаючі плакали, промовляли, напучували:
– Господи, благослови їх!
– Бувайте здорові!
– Дай, Боже, в час добрий!
До Івася підбігла Катря, потупилася, подала вузлика.
– Ось, тримай! Вишила тобі сорочку! І хай тебе Бог береже в далекій дорозі! Повертайся швидше – чекатиму! А то так на серці важко!
– Спасибі, люба! Чекай – прийду!
Він засунув вузлика за пазуху і пугою ляснув над волами.
– Гей, гей!
Стара Параска помахала рукою Хуржикові, що скочив на коня.
– Щасливої дороги, чумаченьки! Нехай вас Бог благословить і заховає від усього лихого: недоброго ока, злого пристрілу та від зайця, що перебігає дорогу!
Всі йшли за валкою, аж поки вона не виїхала з Лубен, а там ще довго