Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик
живий-здоровий. Бо ми окопувалися, витримували ворожий натиск, відбивалися, а потім або проривалися, коли ворог не чекав, або таємно вночі вислизали з табору і тікали… Так думали і наливайківці. Відступали вони здалеку, аж з Поділля, переправилися через Дніпро і попростували в незаймані степи – на Слобожанщину, що була нічиєю землею. Там і думали поселитися, щоб жити слободою. Та під Лубнами раптом дізналися, що їх наздоганяє Жолкевський… Що робити? Знялися повстанці – і за Сулу. Думали підпалити міст за собою, та мокре дерево не зайнялося, бо вночі пройшов дощ, і гусари Жолкевського услід за повстанцями переправилися на лівий берег Сули, а друге військо форсувало Сулу убрід під Лубнами і перетнуло шлях відступаючим на річці Войнисі, притоці Солониці. Отож повстанцям, серед яких було багато, майже половина, жінок та дітей, змушені були окопатися і витримати багатоденну облогу, аж поки сили їхні не були вичерпані. Голод, хвороби, розбрат довершили справу. Не допомогли ні безмежне геройство, ні сміливі вилазки, ні кінні атаки. Табір упав. Наливайко був схоплений, відвезений у Варшаву і там четвертований посеред головного майдану столиці Речі Посполитої при великому збіговиську народу.
– Кажуть, у наливайківців була ціла бочка золота. Де ж воно поділося? – запитав хтось із молодих. – Невже ніхто ним не скористався?
– Чув і я про золото, – погодився Безкровний. – Кажуть, Наливайко, відчуваючи скруту, закопав його десь тут, а де – ніхто того не знає.
– Отже, воно під землею? – спитав той же голос. – От би знайти та відкопати!
– Га-га-га! – зареготали чумаки. – Чого Пилип захотів! Бочку золота! Що б тоді було?
– Та вже було б видно, що з ним робити, – відповів незворушно вайлуватий Пилип, Хуржиків наймит.
– Проциндрив би гарненько у шинку, та й по всьому! – докинув його напарник по наймах Кирило, насмішник і жартівник. – Ще й нас забув би до столу запросити!
– Я не твого батька син, – огризнувся той. – Був би мішок золота, тоді й побачив би!
– Годі вам пустословити! – гарикнув на них Хуржик. – Завели пустомелі! Трохи відпочили – тепер вози мазати!
Чумаки і наймити нехотя почали підводитися. Хтось буркнув:
– О! Починається чумацька неволя!
Справді, це була важка й набридлива робота. Кожного дня – двічі мазати вози. Однак кожен знав: не помажеш – не поїдеш! Тому хоча й нехотя, а побрели до своїх возів.
Пилип з Кирилом зупинилися біля своїх батових, а Івась глянув на господаря, ніби запитав: а як же мені – одному?
Хуржик прикрикнув:
– Гей, ви! Не кожен сам собі, а всі разом! Починайте з першої мажі!
Хлопці щось буркнули у відповідь, але ослухатися не посміли.
Івась витягнув з-під полудрабка міцний дубовий кілок, кинув хлопцям.
– Пилипе, я підніматиму воза, Кирило стягуватиме колесо, а ти бери мазницю та змащуватимеш вісь! Нумо, за роботу!
Мажа була важка, навантажена різним товаром, але Івась, підставивши кілок під переднє праве колесо, – а це було давнє чумацьке повір’я – починати з правого