Сині етюди. Хвильовий Микола
дєдушки на землi.
Тепер земля бiльшовицька…
…Проїхали лiс, виїхали в степ.
У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I
З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспiї.
…Пiвнiчний Кавказ…
Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв’я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.
Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.
Ще огнище не погасло – догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стiну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гiрлянди.
Скоро пiдуть i цi.
Пiзно.
Нiч.
Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:
– А все-таки й тобi журно?
Вадим сказав:
– Звичайно, журно. Але… ти мене розумiєш…
Вадим сухо й гостро дивився на вугiль. Зрiдка налiтав вiтер, з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марiя здавила руками голову й глухо говорила:
– Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позицiї й непевний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марiя знiтилась на колодцi – крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в її зiницях. Теж у шинелi.
Кажуть: «останнiй з могiкан». Правда: женщини революцiї пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.
Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
Вадим – комiсар бригади, Марiя – крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.
Марiя ще говорила глухо:
– Ну да – певний, i ну да – непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.
Вадим:
– Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.
…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.
Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.
Невiдомо, чий запах – сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
…Боляче вдарило: «жаба»!
Але Марiя раптом згадала – полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця – запекло.
…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:
– Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.
Здригнула.
– Твоя?
– А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…
(…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипiв.)
– …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому,