Сині етюди. Хвильовий Микола
й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.
Зиммель розiйшовся й уперто доводив:
1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;
2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже «односительне».
Нарештi вiн сказав:
– Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.
Марiя:
– Вiдци?
– Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонiв:
– Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.
I раптом закричав на Зиммелля:
– Геть вiдци… мальчишка!..
Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.
– Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.
Гофман одразу ж одiйшов:
– Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.
I сiв на лiжко.
Марiя усмiхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
– Робоча опозицiя.
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м’яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.
У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:
– Ми не раби!
А другий голос дзвiнко одкликався:
– Рабами не будемо!
Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
– От куди б нашому Вадимовi. В бiр.
Марiя раптом згадала й сказала з сумом:
– Це ж жорстоко…
– Ви про Вадима?
– Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.
За вiкном знову посувався синiй листопад.
Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.
Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.
Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.
III
Марiя пiшла в свою роту.
Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.
Пiдiйшла до лампи:
– Що пишете?
Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:
– Клята буква. Нiяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марiя сiла допомагати.
Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву «чи».
Писали довго вдвох.
…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру «чи».
Лiтера «чи» довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.
Потiм