Сині етюди. Хвильовий Микола
ти, Демо.
Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:
– Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…
– Дякую за комплiмент!
– Дякуй – не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?
Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.
– …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.
…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.
– …Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть.
…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.
Дядя Варфоломiй пiшов у город.
…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: «Рiкi-Тiкi-Тавi». Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:
– Суб’єкт в об’єктi.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.
…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.
– …Веронiка не приходила?
– Нi! – це Дема.
– Варфоломiй казав, що бачив її.
…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тiльки лiнiї». Бiльш нiчого. «Тiльки лiнiї».
…Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо – чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…
«Ну, не кажи». I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Веронiка сказала: «Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина».
Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:
«Веронiка жона». I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…
…Це було вчора…
…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.
– Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:
– Веронiко!
– Я.
Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
Синiй весняний вечiр танув.
– …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
– По