Сині етюди. Хвильовий Микола
свого коня з Савчиним.
– Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
– Це кого? Солончан?
– Авжеж!
Савко сказав:
– Наказ єсть з уїзду. Нiззя.
– Ага… Ну, то iнше дiло.
А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
– Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?
– А тобi що з того?
– Та як же: все таки слабода…
Савко скрушно похитав головою:
– Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?
– Звiсно, що нi.
– Отож-бо й є. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.
Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.
…Пiд’їжджали до Солонського Яру.
Дорiжка веде прямо в село, а треба заїхати з iншого боку.
Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.
Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.
Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.
Туї нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.
…Порiшили: коли виїдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).
Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.
Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.
Нарештi загiн вискочив на рiжу.
…Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.
– Стiй! Куди бiжиш? Стiй!
Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.
Савко скрикнув:
– Стрiляй у повiтря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.
Пiд’їхали до голохватських будiвель.
– Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.
– А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали – i справдi комунiя наскочила.
Савко суворо подивився i спитав:
– Де ваш предсiдатель?
– Та староста ж!
– Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова. До нього:
– Де твої голохвастiвцi? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усмiхається:
– Де ж я їх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколає угоднику, не маленькi – є де сховатися.
А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:
– Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приїхали, треба ж таки пiдправитись.
Савко рiшуче одрiзав:
– Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:
– Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, їй-богу!
Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а «старостi» наказав негайно подати пiдводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».
Зашумiв Солонський Яр.
У