Сині етюди. Хвильовий Микола
Наталя Миколаївна. А Наталi Миколаївнi кажуть:
– Навiщо ж ви так говорите?
– Боже мiй, нас так учили в прогiмназiї.
А то ще буває з Богом. Дiти:
– Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вiрить: ми самi бачили.
I ще:
– Наталю Миколаївно! А навiщо ви iкону зняли?
– Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяє.
…Давно це: до Наталi Миколаївни з’їжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.
Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
– Ну, вже завтра об’язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.
– Купiть, Несторе!
…Налили по рюмцi. Випили… Темнiє… I знову надворi фуга.
…А сосни гудуть – гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
…Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої – азiятський край!
СОЛОНСЬКИЙ ЯР
I
До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.
Стоять стiною, хмуряться.
В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як i село.
В селi пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями – i лiс, i село, i небо.
Тодi горить, чарує папороть.
Солонський Яр – природна фортеця.
– Солонськi острожники казали:
– Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…
А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
– I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх вiдтiля.
Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
– Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
…Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
Вранцi дiзнаються, кого обiбрано «до цурки».
…Стоїть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрiє ранковий шлях, од вiтрякiвперехиляється на дiлянку молодняку.
…У немите вiкно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордiєнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу.
– Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
– Аякже: Матвiя Юхименка.
Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
– Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолi:
– От напасть… Прийдеться воювати.
Згодились.
– Дивiться, вам виднiше… А що напасть – то правда.
Але Савчин сусiда попередив:
– Ти