Сині етюди. Хвильовий Микола
так…»
Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшнє повiтря.
Остаповi м’язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
– Е-ех!
Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
– Подавай! Подавай!
Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
I була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:
– Держи!
Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
– Гата!
«Попутчик… так…»
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить пiд серцем – так завжди.
Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
– Закуримо?
– Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
– Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
…Залiзо спiвало…
Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз).
…Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.
У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка – червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.
…Гарно…
– Вам подобається книга?
– Менi подобається книга.
– Вiн подумав i взяв її за руку.
– Гарно?
– Гарно.
Вiн сiв бiля неї:
– Гарно?
…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
Зацвiла метелиця – лiтнi курделi.
Держав її руку, вона знизила вiї.
Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографiї грала музика – мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцiї.
Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу – синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
I прийшла недiля. Наталка сказала:
– Ходiмте на берег Торця.
(Остап пiшов до фабзавкому).
Юрко:
– Ходiмте!
Сказав просто, було не просто.
Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
– Я далi не пiду.
Юрко сказав:
– Ходiмте, товаришко.
Наталка сказала:
– Не пiду! Не пiду!
Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
– Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тодi вона пiдхопилась:
– Остап!