Сині етюди. Хвильовий Микола
(завтра): «…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiєї тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiєш – райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу – тут треба марудної працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…»
Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
Ще була вночi тривога i гули гудки – на заводi пожежа.
Остап прийшов пiзно – тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
– Пожар!
– Де?
– На заводi.
Юрко сказав:
– Я захворiв, я не пiду.
Остап одягався, скаржився:
– Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
Юрко не стерпiв:
– А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:
– Це наше дiло, заводське.
I вийшов.
«Попутчик… так…»
Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцiї.
У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
Юрко пiдiйшов до Наталки:
– Наталю! – i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
– Що таке? – i сiла на лiжко.
I вiн сiв.
– Я вам, як товариш, як…
Вона подивилась на Юрка – йому горiли очi, i їй спалахнули очi.
Вiн узяв її голову й мiцно обняв.
Вона тихо говорила:
– У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу…На розi в меду горiла липа – пройшов солодкий дух.
– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…
(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви думаєте, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!)
…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
– Якесь нещастя.
Заводськi жiнки чують нещастя – серцем. Вискочила…На розi в меду горiла липа…
А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу.
НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
Глибокi борозни лiт… I це – тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоїх?
…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.
Школа, клас…
До повiту – 60, до станцiї – 80.
Навкруги: глуш, глуш, глуш…
Це глибокий чатинник моєї несибiрської тайги.
…Знаєте, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутої, розвiяної поеми «Азiя».
«…В п’ятому вiцi – дикiм i далекiм – вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
…Проходили вiки. I прийшов глухий вiк – XIV. I на невiдомих азiятських верхiв’ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…»
Це nota bene до моєї вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.
…Сосни