Сині етюди. Хвильовий Микола
взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i «кiт у чоботях», але i їй буває сумно й буває не буває:
– Дзуськи!
Тодi менi кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неї вже було байстря i це невеличке байстря —
– повiсив на лiхтарi козак.
Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.
…Я згадав снiговий степ.
…Iшла мжичка.
…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.
А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг – це без сумнiву. А чий? —
– Ви подумайте.
…Товариш Жучок N 2,
N З, N 4,
i не знаю, ще скiльки є.
Товариш Жучок N 1 нема.
Зник «кiт у чоботях» у глухих нетрях республiки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить «кiт у чоботях» по бур’янах революцiї, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.
Так:
– пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво).
Ми назвали —
– товариш Жучок.
А iсторiя назве —
– «кiт у чоботях».
Кiт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.
ЮРКО
На Донеччинi – завод.
Уночi над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тодi в посьолку сниться…
На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга – холодна, в снiгах: бори, бори, i нема їм краю.
Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
– Або в завод, або за кордон революцiю робити.
Послали в завод.
Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi – вiдходять до моря, коли зi сходу – на запорiзький степ.
…Цех. Вийшли. Пiзно.
Мовчазно шумiли машини в таємнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводської ночi – глибокої, як море бiля японського берега.
Iшли: Юрко, Остап – люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi – холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi).
Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думає нiч?
Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…
– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.
…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неї. У неї ноги трiшки колесом i, як у молоденької дiвчини, зiтхання.
– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай – i квит.
Юрковi було образливо, а Остап говорив:
– Моє яке дiло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.
Болото закумкало нiч. Де болото? То – жаби.
Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
– Товаришу