Сині етюди. Хвильовий Микола
Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав:
– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?
Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
– Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.
…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?
…Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моєї мами життя керує, а моєю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здається, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, i там реп’яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поїхали в мiсто.
Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавнє, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:
– Ала-верди! Ала-верди!
I ще:
– Губ-трамот! Ала-верди!
Нюся покликала:
– Вам боляче? Скажiть правду!
Вiн:
– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiє його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi буває тоскно.
Нюся:
– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькi мiста». I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…
Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. I було тоскно.
Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.
Так просидiв до трьох годин ночi.
…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.
XVIII
Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…
…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…
…А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.
Нарештi коментарiй i дiєвi особи:
1. Автор.
2. Читач.
Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?
Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник (для того: розкрити природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.
Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?
Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думає, що я – раrvenu.
Читач став бiля вiкна i замислився.
Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га?
Читач мовчав.
У кiмнату влетiв запашний вiтер.
У