Сині етюди. Хвильовий Микола
а це було взимку, а його композицiї французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.
Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваї, часом давили людей, а назавтра об’ява:
Комендант мiста наказує..
Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.
Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України…
…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого українського дiяча – з боротьбiстiв – з рудою борiдкою.
Слухав його плани за те, як утворити нову партiю, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазiя, це романтика.
Український дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаємiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.
I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м’яке тiло.
Фантазiї розцвiтали пiд блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.
XI
Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. I хотiлось кохати i не хотiлось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.
Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцiї вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?
Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Українi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр’я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:
– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополiї беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiєте – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.
Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.
Нюся:
– Покладiть на мої колiна голову.
Вiн клав, i вона пестила йому м’яке волосся.
Вона усмiхалась:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
I вiн усмiхався хоро:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.
I