Сині етюди. Хвильовий Микола
на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.
Стефан сказав:
– I все-таки я за Веронiку.
Дядя Варфоломiй розмахує руками. Подається корпусом:
– О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тодi Стефан ще каже:
– Ви, дядю, вчитель гiмназiї, i я уявляю, що є вашi учнi – мабуть, безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати в фабричнiй авдиторiї. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речi? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг мiж вашим полiтиканством i автором «Вiн iде»?
Дядя Варфоломiй хвилюється:
– Софiстика! Софiстика!
А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
– А ти б чого хотiв?
– Як чого?
– Якого хвiстика?
Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумiє.
Тодi, звичайно, трiумфує Веронiка. Дядя Варфоломiй розмахує руками i —
– бац!
– побiг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потiм уже додому, на заняття.
…I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi снiги. I от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це Дема. Дема стоїть бiля мольберта i з мукою дивиться на лiнiї. Вiн каже: «Коли я нарештi напишу картину?..» А далi йде мiська нiч, десь тривожно б’ється калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла. Iде свiтанок анемiчний, матовий, зажурний. Дема стоїть бiля вiкна, здавивши голову, пiд очима лежать синицi, i погляд його блукає. Дядя Варфоломiй спитав: «Стефане, чи не збожеволiв вiн?» А Дема пiдiйшов i написав:
«Мане, факел, фарес…»
Десь закричала Веронiка.
Дядя Варфоломiй прокинувся.
Чорт знає що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: «I слава Богу!.. Потяг мчить». У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховає теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своїм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназiї, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика – це спiває тиша свої тихi мелодiї, за дверима садок i пищить птичка «чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!». А хтось каже: – Дя-адя! – нарозпiв, i тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишенi, полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.
…I сниться все, що пройшло, вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знає що.
…Потяг мчав на пiвнiч.
Дядя Варфоломiй приїхав. На порозi стрiчає Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
– Нарештi. От дорiжка!
Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
– Ну, як дiла?
– Нiчого.
– Добре. I ми