Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
сполошилась, підійшовши до ридвана, і матінка Михайликова, невеличка, замучена злиднями та горем, але ще кругленька, мов цибулька, й зовсім іще не стара матуся, з якою Михайлик не розлучався ніколи й ніде і яка всі ці дні чвалувала на рудій кобилі стремено до стремена з ним. – Навіщо це? – допитувалась вона, добре бачивши, як зашарівся її синок, хоч він і без того був червонощокий і ніжнопикий, мов дівчина.
Але ж на її синка Демид Купа й не дивився та й не помічав нічого такого, бо кріпаків та наймитів пан полковий обозний давно вже не мав за людей.
І він сказав:
– А ти не бійся: пані не прокинеться. Тягни, тягни!
І хлопчина потяг.
– Візьми на руки.
І хлопчина взяв.
– Неси її під грушу. Отак, отак…
І хлопчина поніс.
Здоровенний, важкий, він ступав напрочуд легко, як величезний кіт-воркіт.
Він був у тій солодкій порі, коли хлопцеві вже пахне запаскою, але, піклуванням матінки, ще нічого не знав у тім ділі, і, перемагаючи свій парубоцький страх перед жіночою статтю, Михайлик ішов, як сліпий, і неня взяла під руку, і вела його, але вперше в житті рука рідної та коханої матінки здалась йому зайвою, холодною й навіть чужою. Пройшовши кілька кроків, парубок відчув, що пані не спить, бо вона, зненацька загравши впрілим тілом, припала до нього грудьми.
– Чого ж ти став? – покваплював обозний.
Але Михайлик його не почув.
А бистроока Патиме, полонена татарочка, лукава покоївка пані Роксолани, тільки сплюнула зозла і нишком шепнула стеряному хлопцеві:
– Кинь її, кинь падлюку!
8
– Неси ж її, неси! – наказував, нічого такого не помітивши, пан Купа.
Але Михайлик, скам'янівши, не міг і ворухнутись.
Рука паніматки тягла його вперед. І він руки не чув.
Він чув тільки, як б'ється серце в молоденької пані Роксолани.
Він бачив одне її око дуже близько від себе, одне око, темне, як вишня, котре розплющилось тільки для нього, бо ж його бачити ніхто вже не міг – так близько опинилось воно від його вуст, око, в якому не було ні ріски сну.
Він чув її пальці, що дотикались його розхристаної шиї, дужої, як у робочого вола.
Сонце вже припікало по щирості, а зваблива жіночка стала й зовсім вогниста, але й це парубкові було приємно.
– Клади ж її. Сюди, сюди! – І пан обозний, останнім часом не бравшись ні за холодну воду, підмощував попід грушевим деревом силу-силенну гаптованих подушок, що їх перенесла з ридвана Явдоха, стурбована Михайликова мама. – Та клади ж!
І тут Михайлик чомусь розсердився.
Він нічого не сказав обозному, бо й сам не знав навіть – на кого сердиться: на пана Демида, на чарівливу Роксолану чи… на самого себе?
Поклавши мерщій свою нелегку ношу, яка зненацька видалась йому ще тяжчою, поклавши її на килиминку, розстелену під грушею на подушках, він стояв з очима заплющеними, і лагідна рука матінки, що торкнулась до його рамена, була вже знову жаданою й рідною.
– Ходім-но, – сказала