Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
сам навіть не знаючи чому.
Побоявся пана обозного?
Ні, цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.
Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?
Але й голосу матінки він не чув.
Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги – в самому собі.
Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.
– Бевзь! – солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.
– Злізь на землю! – волав до неї десь там пан Стародупський.
Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов:
– Колода! – і поцілувала десь там, нижче вуха. – Жеребчику мій чалий!
– Облиш, бо кину! – аж задрижав Михайлик.
– Дурнило! – стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.
– Так і брязну об землю! – перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.
– Бовдур! – і вона впилась губами в нього ще раз.
– Їй-богу ж, гепну!
– Йолоп! – не вгавала пані і лизала його знов та й знов.
– Якщо ти насмілишся знову… – з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. – Так і брязну!
– Ідоляка! – аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.
Він затремтів, але… не кинув.
– Бажанчику ти мій, – вуркотіла Рокса. – Жаданчику ти мій!
Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав.
Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них – і ждав.
– Злізай! – І пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.
– Тільки до тебе, мій коханий кнурику, – защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п'ять пудів, а два. – Носитимеш свою солодку пташку – день до вечора, ніч, аж до ранку, – і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. – Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!
А Михайлик покірно поплентав за мамою.
Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:
– Чого, синку, захекався?
Але Михайлик мовчав.
– Трудна робота, синку?
Та Михайлик мовби й не чув.
– Ми – ковалі, – провадила мама. – А коваль – до всякого діла зугарен.
– Не до всякого, мамо.
– А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут! Спочинь, спочинь.
11
– Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, – казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. – Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай Бог бачить!
– А ти злізь, голубко!
– Не можу, веприку мій дорогенький.
– Покурити б!
– Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!
– Одну люлечку! – і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.
Либонь, уже й ноги не тримали