Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко
землю, аж Рокса проговорила:
– Як же й гарно складено! – і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! – німо лементувала вона. – Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» – і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька й вуст не розтулила, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса. – Добрий ти мій! – промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.
– Добрий-таки, – радо погодився Пампушка.
– А ліпших вішають, – немовби жартома шпигонула Роксолана.
– Щирісінька правда, – знов не заперечував обозний.
І посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів. Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.
«Доброти в тобі, як у голомозого чуба», – гірко подумала дружина.
«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» – у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане. А вголос мовив:
– Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу Богові.
– Таку душу? Богові? – і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: – Таж Господь Бог такої й не прийме!
І зареготала на його руках.
Цей милий жарт додав обозному сміливості:
– Покурити б…
– Неси мене, неси… Жадаю!
І пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент, мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.
Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п'ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що з давніх-давен означало ні більше ні менше, як «Україна»).
І пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:
– Неси мене, неси!
А сама ж тим часом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.
12
А милий лобуряка той, лігши на виткане материною рукою рядно, що було на двох одно, картате, барвисте, схоже на плахту, підіклав собі кулак під щоку та й блимав, ненароком наче, на той вибалок, куди поніс Пампушка свою пані, аж поки неня не повернула його носом до небес:
– Поглянь! Ген… бачиш?
– Бачу, мамо, – так само пошепки озвався Михайлик, перевертаючись на спину і вздрівши двох величних птахів, що кружляли над ними в високості, пориваних не вітром, а весняною любовною грою і свободою льоту, і все в них раптом видалось