Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
вигукнула вона. – А мені дай спокій!
Вона обминула його й рушила до дверей. Він схопив її за руку. Дівчина вирвалась, вона була дужча, ніж він собі гадав.
– Стривай! – гукнув він. – Підемо разом.
Завивання сирени підганяло їх. Воно заповнило все: кімнату, коридор, передпокій, сходи. Воно відбивалося від стін, зливалося з власною луною, і тепер долинало з усіх кутків. Здавалося, від нього нема порятунку. Воно проникало під шкіру, бентежило кров, примушувало тремтіти кожен нерв; від нього здригалося все тіло й гасла будь-яка думка.
– Де стоїть ця клята сирена? – закричав Гребер на сходах. – Від неї можна збожеволіти!
Парадні двері зачинились. На мить завивання трохи стихло.
– На сусідній вулиці, – відповіла Елізабет. – Ходімо до сховища на Карлспляц. Наше нікудишнє.
Якісь тіні бігли по сходах з валізами та клунками. Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика й освітив обличчя Елізабет.
– Ходімо з нами, якщо ви самі! – гукнув хтось.
– Я не сама.
Чоловік подався далі. Парадні двері знову розчинились.
З усіх будинків вибігали люди, так наче хто витрушував з коробки олов’яних солдатиків. Чергові протиповітряної оборони вигукували накази. Повз них, наче амазонка, промчала жінка в червоному домашньому халаті та з розтріпаним жовтим волоссям. Попід стінами, спотикаючись, поспішали старі люди; вони про щось перемовлялись, але в оглушливому завиванні сирени нічого не було чути. Збоку здавалося, немовби їхні зів’ялі губи пережовують мертві слова.
Вони дійшли до Карлспляц. Біля входу до бункера юрмився схвильованим натовп. Чергові протиповітряної оборони, ніби вівчарки, бігали довкола, намагаючись навести порядок.
Елізабет зупинилась.
– Може, спробуємо пройти збоку? – спитав Гребер.
Вона похитала головою:
– Зачекаймо тут.
Натовп чорною лавою сповзав темними сходами вниз і зникав під землею. Гребер глянув на Елізабет. Вона стала раптом такою спокійною, неначе все, що тут діялось, її зовсім не обходило.
– А ти хоробра, – сказав він.
Вона звела на нього очі.
– Ні, я просто боюся сховища.
– Хутчій! Хутчій! – вигукував черговий протиповітряної оборони. – Униз! Чи, може, ви чекаєте на персональне запрошення?
Сховище було просторе, низьке, добротне, з нішами та бічними ходами й освітлене. Уздовж стін стояли лави, скрізь походжали наглядачі, дехто поприносив із собою матраци, ковдри, валізи, клунки, складані стільчики. Життя під землею було вже налагоджене. Гребер роздивлявся навколо. Уперше він попав в одне бомбосховище з цивільними. Уперше з жінками й дітьми. І вперше в Німеччині.
Тьмяне синювате світло обезбарвлювало обличчя, і вони скидалися на обличчя утоплеників. Неподалік Гребер помітив жінку в червоному домашньому халаті, який тепер здавався фіолетовим, а її волосся – зеленим. Подивився на Елізабет. І її обличчя виглядало сірим і змученим, очі глибоко позападали, під ними залягли тіні, волосся стало тьмяним і мертвим.