Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Ернст Гребер.
Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима й пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.
– Боже мій, Елізабет! – вигукнув він. – А я тебе не впізнав.
– Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.
– Ти також.
Вони стояли одне навпроти одного.
– Що тут, власне, сталося? – запитав Гребер. – Тебе охороняють, наче генерала.
Елізабет Крузе усміхнулася коротко й гірко.
– Не як генерала, а як полонену.
– Що? Чому раптом? Хіба твій батько…
Вона поквапно зробила застережливий жест.
– Зажди! – шепнула самими губами й пройшла повз нього до столу, на якому стояв грамофон. Поставила платівку. Залунав Гогенфридберзький марш.
– Ось так, – сказала вона. – Тепер можеш говорити далі.
Гребер дивився на неї, нічого не розуміючи.
Бетхер, очевидно, таки мав рацію, коли говорив, що майже кожен у цьому місті божевільний.
– Що це означає? – спитав він. – Зупини нарешті грамофон! Мені остогидли марші. Скажи краще, що тут діється. Чому це ти полонена?
Елізабет підійшла до нього.
– Жінка підслуховує під дверима. Вона донощиця. Тому я й завела грамофон. – Дівчина стояла перед ним, і раптом він почув її гарячий подих. – Що з моїм батьком? Ти що-небудь про нього знаєш?
– Я? Нічого. Я лише хотів у нього дещо спитати. А що з ним?
– То ти нічого не знаєш?
– Ні. Я хотів у нього спитати, чи не знає він адреси моєї матері. Мої батьки пропали безвісти.
– І все?
Гребер здивовано глянув на Елізабет.
– З мене цілком досить і цього, – відповів нарешті.
Напруження на її обличчі зникло.
– Твоя правда, – промовила вона стомлено. – А я думала, ти приніс якусь звістку від батька.
– А що з ним?
– Він у концтаборі. Уже чотири місяці. Хтось доніс на нього. Коли ти сказав, що прийшов щось спитати, я подумала: ти приніс від нього звістку.
– Я б тобі відразу про це сказав.
Елізабет похитала головою.
– Ні. Якби ти щось дізнався таємно, ти мусив би поводитися з обережністю.
«Обережність, – подумав Гребер. – Цілий день я тільки й чую це слово». Гогенфридберзький марш настирливо гримів далі.
– Може, ми його все ж таки зупинимо? – запропонував Гребер.
– Так. А для тебе буде краще, якщо ти звідси підеш. Я ж тобі казала, які в нас справи.
– Я не донощик, – розсердився Гребер. – Що то за жінка? Це вона донесла на батька?
Елізабет зняла з платівки голку, але грамофон не вимикала. Диск безшумно обертався далі. Тишу порушило завивання сирени.
– Тривога! – прошепотіла дівчина. – Знову тривога!
Хтось загрюкав у двері.
– Вимкніть світло! Усе це через вас. Завжди у вас море світла!
Гребер відчинив двері.
– Що – через нас?
Жінка була