Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Вона поглядала на ковбасу й жир.
– Хлопчики, а ви непогано живете! – мовила нарешті.
– Авжеж, непогано, – відповів Бетхер. – Маємо навіть по цілому подарунковому пакунку з м’ясом і цукром! Не знаємо тільки, куди з ними подітись. – Він ковтнув пива. – Тобі легше, – сказав гірко Греберові. – Ти підкріпишся, а потім підморгнеш якій-небудь повії і забудеш про своє нещастя!
– А хто забороняє це тобі?
Бетхер заперечливо похитав головою. Гребер здивовано подивився на нього. Такої відданості він просто не чекав від бувалого солдата.
– Вони надто худі, друже, – пояснив Бетхер. – Це просто прокляття, але мене приваблюють лише товсті жінки. Інших я просто не можу бачити. Нічого не виходить. Це все одно, якби я ліг у постіль із вішалкою для одягу. Тільки пишнотілі жінки! Інші не по мені.
– Ось і маєш саме таку, – Гребер кивнув на хазяйку.
– Е ні, ти помиляєшся! – Бетхер пожвавішав. – Тут величезна різниця, друже. Те, що ти бачиш, – це драглі, жир, у якому можна втопитися. Жінка показна, повна, пишна, нівроку. Але ж це перина, а не двоспальний матрац на пружинах, яким є моя дружина. У моєї дружини все це немов залізне. Увесь дім ходором ходив, наче кузня, коли вона бралася за діло, а зі стін сипалася штукатурка. Ні, друже, таке на вулиці не валяється!
Бетхер зажурився. Гребер раптом почув запах фіалок. Він озирнувся. Вони росли у вазоні на підвіконні, і в їхньому запахові, що так неждано й негадано сп’янив його, було все: безпека, батьківщина, надія і забуті мрії юності. Цей запах, міцний і несподіваний, мов напад, одразу ж розвіявся; але він так приголомшив і виснажив Гребера, як похід із повною викладкою по глибокому снігу.
Він підвівся.
– Ти куди? – здивувався Бетхер.
– Не знаю. Куди-небудь.
– Ти був у комендатурі?
– Був. Одержав направлення в казарму.
– Гаразд. Спробуй попасти в кімнату сорок вісім.
– Спробую.
Бетхер пас очима хазяйку.
– Я трохи посиджу. Візьму ще пива.
Гребер неквапно простував вулицею в напрямку казарми. Ніч видалася холодна. На одному з перехресть над вирвою з-під бомби блищали покручені трамвайні рейки. У порожніх отворах, де раніше були двері, металом відсвічувало місячне сяйво. Він чув, як відлунювали його кроки, так наче під вулицею слідом за ним ішов ще хтось. Усе було пустельне, прозоре, холодне. Казарма стояла на пагорбі за містом. Вона лишилась непошкодженою. Навчальний пляц був залитий білим світлом, неначе вкритий снігом. Гребер увійшов у ворота. У нього було таке відчуття, ніби відпустка вже закінчилась. Усе його минуле зникло, як зник будинок батьків, і він знову йшов на фронт – цього разу на інший, де не стріляють, не носять гвинтівок і автоматів, але де на людину чекає не менша небезпека, ніж на справжньому.
Це сталося через три дні. За столом у кімнаті сорок вісім четверо грали в скат. Вони грали вже два дні, роблячи перерви лише для їжі та сну. Троє гравців мінялися; четвертий з-за столу не вставав. Його прізвище було Румель, він приїхав у відпустку три