Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон
аж надто багато, тож бідолашні люди становили величезний ринок робочої сили, готової братися за що завгодно та за яку завгодно платню.
Голмс звернув свою увагу до інших, цікавіших занять. Доля принесла в його життя двох нових жінок: одна – на зріст майже метр вісімдесят і з розкішним тілом, а друга – її зовиця – мила дівчина, чорнява та з дивовижними темними очима. Те, що висока красуня прибула в товаристві чоловіка й дочки, надавало ситуації особливої пікантності.
Сумний краєвид
Східні архітектори виїхали з Нью-Джерсі о 16:50 8 січня 1891 року вагоном № 5, в купе № 6, «Норз шор лімітед», – Гант зарезервував для товариства окреме купе. Попереднього вечора з Бостона мав прибути Олмстед, щоб долучитися до них.[173]
То було чарівне видовище: розкішний потяг мчить крізь зиму, везучи п’ятьох із найбільших архітекторів за всю історію США в одному купе; чоловіки обмінюються плітками, жартують, випивають, курять. Олмстед використав цю можливість, щоб описати товариству Джексон-парк, і тяжкі випробування бюрократією в цей момент, здається, відступили на другий план. Він поважав Бьорнема з прямоту та щирість, за владність, яку той випромінював, і не мав сумніву, що виставив його перед архітекторами з найкращого боку. Також він, безумовно, чимало часу міркував над своїм баченням виставкового простору, звернувши особливу увагу на те, що Лісовий острів слід залишити таким, щоб він не мав жодних помітних об’єктів, зроблених руками людей.
За дві години перед тим, як потяг доїхав до Чикаго, на короткій зупинці Мак-Кім отримав телеграму, що його мати Сара Мак-Кім раптово померла в себе вдома у віці сімдесяти восьми років.[174] У нього з матір’ю були дуже близькі стосунки. Він залишив колег і сів на поїзд у зворотному напрямку.
Архітектори прибули до Чикаго пізно ввечері 9 січня і поїхали екіпажами до готелю «Веллінгтон», де Бьорнем зарезервував усім номери. Там до них приєднався ван Брюнт із Канзас-сіті. Наступного ранку вони екіпажами вирушили на південь до Джексон-парку. Рута не було, він мав пізніше того дня повернутися з Атланти.
До парку доїхали приблизно за годину. «То був такий холодний зимовий день, – згадує Бьорнем. – Небо облягли хмари, озеро пінилося».[175]
У парку архітектори повиходили з екіпажів, видихаючи пару. Вітер кидав в обличчя пісок, який сік обличчя і змушував затуляти очі. Вони побрели мерзлою землею, Гант кривився від подагри, лаявся і виявляв недовіру; Олмстед мовчки мучився зубним болем після безсонної ночі й кульгав після давньої аварії.
Озеро сіріло, темніючи коло обрію. Єдиним кольором поблизу були червоні щоки архітекторів і сині очі Бьорнема й Олмстеда.
Олмстед дивився на реакцію приїжджих. Перезирався з Бьорнемом.
Панове архітектори були вражені. «У їхньому погляді, – згадував Бьорнем, – читався майже відчай».[176]
Джексон-парк являв собою пустище площею квадратну милю, здебільшого голе за винятком невеликих групок
Лист Ганта до Олмстеда, 6 січня 1891 р., Olmsted Papers, Reel 58.
Moore, McKim, 113; Chicago Tribune, 11 січня 1891 р.
Moore, Burnham Interview, 3.
Burnham, Design, 24.