Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон
type="note">[163]
Коли Белкнап відмовився пристати на пропозицію Голмса, той, здається, помітно розчарувався і засмутився. Але ж ця поїздка просто необхідна, умовляв його Голмс, немовби бажаючи захистити власну честь, бажаючи продемонструвати Белкнапові свою платоспроможність і показати, що чек від Белкнапа став найнадійнішим із можливих вкладень капіталу. Мірта, здається, теж засмутилася.
Белкнап здався. Дорогою до Інґлвуда Голмс показував усілякі визначні місця: чиказькі хмарочоси, річку Чикаго, скотобазу. Сморід останньої, на думку Белкнапа, просто збивав з ніг, а от Голмс, здається, взагалі того запаху не помічав. Чоловіки вийшли з потяга на станції Інґлвуд.
Містечко було жваве. Кожні кілька хвилин проїжджали потяги. Кінні трамваї бігали туди-сюди Шістдесят третьою стрит посеред маси екіпажів і підвод. Хоч куди Белкнап дивився – всюди щось будувалося. Незабаром будівництв стане ще більше: підприємці почнуть активно готуватися до навали відвідувачів Всесвітньої виставки. Голмс окреслив родичеві власні плани. Він поводив Белкнапа своєю аптекою з мармуровими стійками та скляними баночками з речовинами шалених кольорів, потім повів родича на другий поверх, познайомив його з доглядачем будівлі Патріком Квінленом. Поводив Белкнапа численними коридорами будівлі, розповів, як буде влаштований майбутній готель. Белкнапові місце видалося дивним і похмурим; коридори завертали у якихось несподіваних напрямках.
Голмс спитав старшого родича, чи не бажає той піднятися на дах і оглянути, як іде будівництво. Той відмовився під вигаданим приводом, нібито він занадто старий і не зможе піднятися на таку висоту.
Голмс обіцяв йому прекрасні краєвиди Інґлвуда – може, навіть на сході можна буде роздивитися Джексон-парк, де скоро поставлять будівлі для ярмарку. Белкнап знову відмовився, цього разу ще енергійніше. Голмс зайшов з іншого боку. Запропонував Белкнапові переночувати в будівлі. Спочатку Белкнап теж відмовився, але, відчуваючи, що, може, повівся неґречно, не приставши на пропозицію сходити на дах, усе ж погодився.
Увечері Голмс провів Белкнапа до кімнати на другому поверсі. Газові світильники в коридорах були встановлені на великій відстані, і посередині між кожними двома залишалася смуга темряви; ці смуги коливалися, коли коридором проходили гість і господар. Кімната була умебльована, доволі зручна, її вікна виходили на вулицю, де й досі тривав рух, від чого ставало спокійніше на душі. Белкнап відчував, що на той момент, крім нього й Голмса, в будівлі не було нікого. «Лягаючи в ліжко, – згадує Белкнап, – я ретельно замкнув двері».[164]
Скоро почав затихати вуличний гамір, тільки вряди-годи гуркотіли потяги та зрідка цокав копитами кінь якогось пізнього екіпажа. Белкнапові не спалося. Чоловік дивився в стелю, на якій коливалося світло ліхтарів знадвору. Минала година за годиною. «І тут, – згадує Белкнап, – я раптом почув, що в замок хтось вставляє ключ».[165]
Белкнап спитав: «Хто там?» Стало тихо. Він затамував подих і
Schechter, 235.
Ibid.