Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон
наречених, поетка Гарріет Монро, разом з іншими гостями чекала, коли на сходах з’явиться молода. Єдиною дружкою була сестра Монро – Дора. «Довге чекання налякало нас, – згадує Гарріет, – але нарешті наречена з’явилася: її, схожу на білу примару, вів під руку сходами вниз батько. О, як повільно, немов вагаючись, тягла вона за собою довгий атласний шлейф, як спроквола йшла з широких сходів і через залу до вікна в еркері, оздобленого квітами й виноградною лозою. То було дивне й сумне видовище».[35] Наречена Рута була така квола, що свою шлюбну клятву промовляла пошепки. «Її веселощі, – писала Гарріет Монро, – були наче коштовні оздоби на черепі…»
Минуло шість тижнів – і Мері Вокер-Рут померла. Через два роки Рут узяв за жінку Дору Монро – ту саму, яка була дружкою, – і, дуже ймовірно, розбив серце її сестрі-поетці. Практично немає сумнівів, що Гарріет теж була закохана в Рута. Вона мешкала поблизу й часто приходила в гості до подружжя в їхню оселю на Астор-плейс. 1896 року вона опублікувала таку біографію Рута, від якої ангел би зашарівся. Пізніше у власних мемуарах «Житті поета» вона писала про шлюб Рута і її сестри, що він був «настільки абсолютно щасливий, що мої власні мрії про щастя, зміцнені отаким прикладом, вимагали такого самого прекрасного сповнення й аж ніяк не меншого».[36] Але подібного щастя на долю Гарріет не випало, і натомість вона присвятила життя поезії та врешті-решт заснувала журнал «Поезія», в якому допомогла Езрі Паунду торувати шлях до всенародної слави.
Справи в Рута з Бьорнемом ішли пречудово. На їхню фірму замовлення сипалися, мов із рога достатку – частково через те, що Рутові вдалося розв’язати ту хитру задачу, котра мучила чиказьких забудовників від самого заснування міста. А його рішення допомогло місту стати столицею хмарочосів, попри, здавалося б, геть непридатний для такого будівництва ландшафт.
У 1880-х роках Чикаго вибухоподібно розростався і ціни на землю зросли до незбагненного рівня, особливо в центральному районі, на «Колі» (який дістав цю назву через те, що там було розташовано коло трамвайних ліній). Ціни на землю зростали, тож її власники шукали способів, як найкраще використати вкладені в неї гроші. Їх вабила висота.
Найбільш серйозне обмеження накладала здатність людей підійматися сходами, особливо попоївши так, як заведено було в ХІХ столітті, але цю перешкоду усунула поява ліфтів і, що не менш важливо, винахід Ілайші Ґрейвз Отіс – механізм аварійної зупинки, котрий не давав ліфту впасти. Однак інші обмеження ніде не поділися: передусім кошмарний характер ґрунтів на території міста, який спонукав одного інженера висловитися, що закладення фундаментів у Чикаго – це випробування, яке «за підступністю, напевне, не має рівних у світі».[37] Тверда порода залягає на глибині близько 38 метрів, і як з економічної, так і з безпекової точки зору ця глибина для робітників у ХІХ столітті залишалася недосяжною. Між породою і поверхнею землі залягала суміш глини й піску, настільки насичена водою, що інженери
Monroe, Poet’s Life, 59.
Ibid., 60.
Miller, 321.