Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон
один хлопчак рушив у темряву неосвітленого провулку, де смерділо гнилими фруктами і стояла тиша, що її порушувало тільки шипіння газових ліхтарів на сусідній вулиці. Він знайшов заповітні двері, постукав і увійшов до кімнати, де зібралися чоловіки – і молоді, і старі, які говорили всі одночасно, дехто був геть п’яний. За бар правила труна посеред кімнати. Приглушене світло йшло від газових світильників, схованих за вмонтованими в стіни черепами. Де-не-де по кімнаті валялися й інші черепи. На стіні висів зашморг від шибениці, а також розмаїта зброя і закривавлене покривало.
Ось як була оздоблена штаб-квартира клубу «Вайтчейпел», названого так на честь району в лондонських нетрях, де два роки тому діяв Джек-Різник. Голова клубу мав офіційний титул Різника; серед членів були здебільшого журналісти, які приносили в клуб історії про вбивства, зібрані на вулицях міста. Зброя, що висіла на стінах, колись була справжнім знаряддям убивства, її надала клубу чиказька поліція; черепи – психіатр із найближчої божевільні, а покривало отримав один із членів клубу, коли писав репортаж про битву між армією й індіанцями сіу.
Дізнавшись, що Чикаго отримало право проводити ярмарок, члени клубу «Вайтчейпел» склали телеграму Чонсі Деп’ю, який найбільшою мірою втілював Нью-Йорк у кампанії за цю честь. Раніше Деп’ю обіцяв членам клубу, що в разі перемоги Чикаго він власною персоною прийде на наступне засідання клубу з тим, щоб бути розрубаним на шматки самим Різником – у фігуральному значенні цих слів, як він сподівався, хоча хтозна, що на думці в цих людей. Приміром, клубна труна колись використовувалася для транспортування тіла одного з членів, який покінчив із життям. Після того як тіло було розпізнане, клуб поніс його в піски над Мічиганом, на Індіана-дюнс, де однодумці покійного спорудили величезне багаття. Тіло поклали зверху – і все підпалили. Зі смолоскипами в руках, у чорних хламидах із каптурами вони оточили вогнище і співали гімни мертвим, попиваючи віскі. Також у клубі був звичай відряджати своїх членів у такому самому чорному вбранні, щоб вони безмовно викрадали приїжджих знаменитостей, везучи їх геть у чорному екіпажі з наглухо закритими вікнами.
Телеграма з клубу «Вайтчейпел» прийшла у Вашингтон до Деп’ю через двадцять хвилин після остаточного голосування, саме тоді, коли чиказька делегація почала святкувати перемогу в готелі «Віллард» коло Білого дому. У телеграмі було сказано: «Коли матимемо приємність побачити вас на нашому препараторському столі?»[62]
Деп’ю, не гаючись, відповів: «Я до ваших послуг. Можу прибути, коли покличете. Після сьогоднішніх подій цілком готовий пожертвувати своє тіло на потреби чиказької науки».
Попри елегантність визнання своєї поразки, Деп’ю мав сумніви, чи дійсно в Чикаго розуміють, скільки труднощів у них попереду. «Найдивовижніша виставка всіх часів щойно успішно завершилася в Парижі, – сказав він журналістам «Tribune». – Те, що ви маєте робити, повинно рівнятись на неї. Якщо виставка буде рівна
Chicago Tribune, 25 лютого, 1890 р.