І день як вимір нашого життя. Олександр Афонін

      Сьогодні місто зранку у тумані.

      Розмита ним і досі далина.

      Мабуть, сумує у свій день останній,

      Прощаючись із нами вже, весна.

      Вона чудово так відпрацювала,

      Створивши світ небачений краси.

      І, вже йдучи, невтішно заридала

      Прозорими краплинками роси.

      Вже червень перші трави косить

      Тепло, тихо… Ранок літній.

      Сонечко рікою ллється.

      У зеленім верховітті

      Птаха радісно сміється.

      Бджілок гул перекриває

      Тихе вітру шепотіння.

      Поміж гілочок сіяє

      Золотисте павутиння.

      Сад – зелено-різнобарвний,

      Неймовірно пахнуть квіти…

      День сьогодні буде гарний —

      Бо на те ж воно і літо.

      Просто ранок, в спокої і тиші.

      Просто небо, глибоке і чисте.

      Просто вітер, що віти колише.

      Просто рідне, улюблене місто.

      Просто день, так, буденний, не свято.

      Просто усміх веселий людини.

      Я бажаю зовсім небагато:

      Просто, друзі, щасливої днини.

      У ніч липневу гріх великий спати…

      Тоненький серпик місяця вгорі,

      Садів темніють пишні літні шати

      Й, мов діаманти, сяють ліхтарі.

      Нічне прозоре зоряне склепіння

      Над головою низько нависа.

      Лише хмаринок біле павутиння

      Липневі обрамляє небеса.

      Ці літні ночі – то безмежна втіха,

      Політ бажання, спинений на мить.

      Яка ж бо тиша, спокоєм все диха!

      Лиш тільки серце радісно дзвенить.

      Из-за угла выглядывает лето,

      Словно мальчишка, весело свистя.

      Как ты, не знаю, но я видел где-то

      Вот это шаловливое дитя.

      Может, оно из детства к нам примчалось

      Или из дальней юности пришло…

      Но точно знаю, что еще не старость

      Из-за угла смеется так светло.

      Вранці заступили небо хмари,

      Та дощу вони не обіцяють.

      Хоч цих хмар сьогодні не чекали,

      Та нічого, хай собі літають.

      Бо й між ними сонце проглядає,

      То