І день як вимір нашого життя. Олександр Афонін

      Я дякую тобі, мій друже Львове,

      За ці травневі три святкові дні.

      Вони були по-справжньому чудові

      Й сподобались, мабуть, не лиш мені.

      Тебе я в різні пори пам’ятаю,

      Та ти найкращий в пору весняну.

      Пора додому… І собі бажаю

      З тобою стріть ще не одну весну.

      Радість із сумом, тривога і збудження…

      Їду сьогодні у зону відчуження.

      Туди, де дитинство моє розпорошене

      В травах так щедро вже стронцієм зрошених.

      Туди, де стоять старі сосни нахилені

      Над рідних і близьких святими могилами.

      У місце, що в пам’яті буде до скону,

      Із страшною чорною назвою ЗОНА.

      Это – не юбилей. Это – просто этап.

      Просто веха в пути под небесною крышей.

      Это – лестница жизни, а попросту – трап,

      По которому лезем мы выше и выше.

      И с высот этих наших мы смотрим на свет

      Взглядом возраста четче и как-то острее.

      И с вершины уже нами прожитых лет,

      Полагаю, что стали добрей и мудрее.

      С нами в споре любым оппонентам сложней,

      Кто моложе и опыта меньше имеет.

      Мы проверили знания жизнью своей,

      И не всяк с нами в споры ввязаться посмеет.

      Наши годы как благо должны мы ценить,

      Что и так уже щедро нам дадены Богом.

      Важно то, что есть силы и жить, и творить,

      И идти твердым шагом житейской дорогой.

      Нині ходить дощ весняний

      Заквітчаним містом,

      Засипає його рясно

      Водяним намистом.

      На квіточках осідають

      Маленькі краплини

      І постукують тихенько

      В металеві ринви.

      Вимивають чисто-чисто

      Вулиці, бульвари,

      Засівають пелюстками

      Парки й тротуари.

      Дощ травневий – то є благо,

      А зовсім не диво.

      Київ навіть в день похмурий,

      Мов юнак, красивий.

      Задивився він на себе

      В дзеркало Дніпрове…

      Моє вічно юне місто,

      Ти завжди чудове!

      Подкрался майский вечер незаметно.

      Исчезло солнце и пропали тени.

      И так внезапно, дуновеньем ветра,

      Плеснуло тонким запахом сирени.

      То день прошедший, что пылал так ясно,

      Наколдовал волшебный этот вечер,

      А он для ночи, как любовник страстный,

      Зажег цветов сирени нежной свечи.

      И тает ночка в их благоуханьи,

      Ведь майский вечер ловелас известный…

      Себе податься, что ли, на свиданье,

      А то в груди вдруг стало чувствам тесно.