Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже
Напевно обізнаний і з графіком маневрування потягів. Може, він залізничник? А може, до вбивства готувався заздалегідь?
Раптом перед її очима постала картина. Ось убивця несе на плечах брунатного пластикового лантуха з тілом. Прямує крізь імлу, згинаючись під вагою тієї ноші. Вона подумала собі: тіло і бичача голова мали важити понад сто кілограмів. Отож, убивця мав бути фізично дуже сильним чоловіком. Або він натягнув на мерця бичачу голову тут? Але тоді йому довелося проходити від авто до ремонтної ями двічі. Де він припаркувався? На стоянці?
– Що?…
– Я питаю, ти вже створила слідчу групу? – повторила Вероніка Руа.
– Ось вона, та група.
До них незграбною ходою, спотикаючись на жорстві, наближався Ле Коз, на ньому була обов’язкова флюоресцентна камізелька. Заступниця прокурора здивовано зиркнула на неї; в її очах майнули блискавиці. А вона нічогенька, мусила визнати Анаїс.
– Вибач, саме зірвалося з вуст, – усміхнулася вона. – Дозволь познайомити тебе з лейтенантом Ерве Ле Козом, найближчим моїм помічником і заступником. Ми з ним сьогодні самі на чергуванні. Склад групи затвердимо за годину.
Під камізелькою на Ле Козові було чорне вовняне пальто. У темній чуприні, старанно укладеній за допомогою гелю, блищали краплі дощу. З рота із соковитими вустами виривалися хмарки пари. Від нього віяло таким невідпорним чаром, що Вероніка Руа несамохіть напружилася, наче перейшла до захисту. Анаїс усміхнулася. Напевно, заступниця прокурора живе сама – зрештою, як і вона оце. Хворому легко помітити ознаки своєї недуги в іншої людини.
Вона виклала Ле Козові коротку версію подій і відразу ж узяла з командного тону. Але тепер вона вже не жартувала.
– По-перше, треба з’ясувати особу жертви. Потім вивчити коло його спілкування.
– Гадаєш, убивця і жертва знали одне одного? – встряла Вероніка Руа.
– Я нічого не думаю. Спершу треба з’ясувати, хто вбитий. Потім почнемо відстежувати його зв’язки, від найближчих до найвіддаленіших. Найближчі друзі. Знайомі.
Анаїс знову обернулася до лейтенанта.
– Зателефонуй решті. Прогляньте всі записи з вокзальних відеокамер. І не лише за останню добу.
Потім махнула рукою в бік автомобільної стоянки.
– Не думаю, що наш клієнт ішов через вокзальні приміщення. Вочевидь, він вийшов на колії зі службової стоянки. Візьмися до відеозаписів. Випиши всі номери автомобілів, що стояли тут останніми днями. З’ясуй, хто їхні власники, і кожного допитай. Начальників, охоронців, технічний персонал. І нехай подумають, але таки згадають, якщо бачили щось підозріле.
– Коли розпочинати?
– Вже розпочали.
– Третя година ночі…
– Піднімай усіх з ліжка. Обшукайте старі ремонтні майстерні. Там завжди ночують якісь волоцюги. Може, вони щось бачили. Ага, до речі, щодо машиніста…
– Якого машиніста?
– Того, що знайшов тіло. Протокол його допиту має лежати в мене на столі завтра вранці. Крім того, мені потрібні будуть усі без винятку тут, на вокзалі.