Чорний дім. Стівен Кінг
чи то чарівної зухвалості. Джек інтуїтивно зупинив машину і пішов назустріч незліченній кількості яскравих вогнів, що сяяли в темноті. Востаннє він був на пірсі Санта-Моніки шестирічним схвильованим хлопчиком, що тягнув за руку Лілі Кавано-Сойєр, наче собачку на повідку.
Те, що сталося, було несподіванкою. Це було занадто безглуздо, навіть щоб назвати звичайним збігом обставин. Збіг об’єднує два раніше не зв’язаних елементи однієї великої події. Тут нічого не поєднувалось, та й ніякої великої події не було.
Він підійшов до занадто яскравого входу на пірс і помітив, що колесо огляду все-таки не оберталось. Коло нерухомих вогнів зависло над порожніми гондолами. На мить здалося, що гігантська машина була схожою на добре замаскованого інопланетянина-загарбника, що вичікував найслушнішого моменту, щоб учинити напад. Джеку здалось, що він навіть чув його тихе скрипіння. «Ого, – подумав він, – колесо огляду – чудовисько… Схаменись! Ти перехвилювався».
Він знову глянув на картину, що постала перед ним, і нарешті зрозумів, що його фантазії насправді відображали жахливі реалії життя пірса. Він випадково натрапив на початок розслідування вбивства.
Деякі вогні серед тих, що він бачив, сяяли не від Феррісового колеса огляду, а з верхівок патрульних автомобілів поліції Санта-Моніки. На пірсі четверо поліцейських у формі стримували натовп людей, щоб ті не розірвали стрічку, якою було огороджено місце злочину, а саме яскраво освітлену карусель. Джек дав собі слово, що піде геть. Він тут зайвий. Крім того, карусель викликала в нього якісь неясні, затуманені, дивні, змішані почуття. Вона була ще моторошнішою, ніж зупинене колесо огляду. Чомусь карусель завжди його лякала. Намальовані карликові коні з вищиреними зубами і черевами, що протаранені сталевими стрижнями, – жахаюче видовище.
«Іди геть, – Джек переконував сам себе. – Тебе покинула подружка, тому й настрій паскудний».
А карусель…
Його внутрішню суперечку перервав несподіваний потяг іти вперед, немовби штовхаючи зсередини. Джек пройшов на пірс і попрямував крізь натовп. Він був на півдорозі до того, щоб зробити найбезглуздіший крок у своїй кар’єрі.
Проштовхнувшись наперед натовпу і пройшовши під стрічкою, він показав значок копу, що мав дитячий вираз обличчя і не хотів його пропускати. Десь поруч гітарист почав грати знайому Джекові мелодію блюзу. Назва крутилась у його голові, але він так і не зміг її пригадати. Молоденький коп здивовано поглянув на нього і попрямував розказати котромусь із детективів, що стояли над тілом, на яке Джек навіть не хотів дивитися. Музика дратувала його. Вона страшенно нервувала його, фактично виводила із себе. Він розумів, що переймається через дрібницю, але ж який ідіот вирішив, що вбивство потребує музичного супроводу? Ще й цей надто яскраво розмальований і освітлений оскаженілий кінь.
Джеку скрутило живіт, глибоко в грудях щось стійко шаленіло і лютувало, це неможливо передати словами. Воно крутилось і простягало руки, чи,