Дюна. Френк Герберт
старіє. У цьому й справа. Певно…
– Він мудрий і дуже досвідчений, – відказав Пол. – Чи ж багато Хаватових помилок можеш ти пригадати?
– Це я мав би захищати його, – зауважив Герцог. – Не ти.
Пол усміхнувся.
Лето сів на чільному місці за столом і поклав руку на синову долоню.
– Ти… подорослішав за останній час, синку. – Він підняв руку. – І це мене тішить. – Герцог усміхнувся синові у відповідь. – Хават і сам картатиметься. Він сам гніватиметься на себе значно більше, ніж ми разом могли б.
Пол кинув погляд на зчорнілі вікна за картою-планшетом, вдивляючись у нічну пітьму. Світло кімнати відбивалося від поруччя балкона. Зауважив рух – і впізнав силует охоронця у формі Атрідів. Пол озирнувся на білу стіну позаду батька, а тоді перевів погляд на блискучу поверхню столу й власні руки, стиснуті в кулаки.
Двері навпроти Герцога прочинилися. До кімнати ступив Зуфір Хават, і вигляд у нього був іще старішим і зморшкуватішим, ніж завжди. Він пройшов уздовж столу й став струнко навпроти Лето.
– Мілорде, – промовив він, неначе звертався до точки над головою Герцога. – Я щойно дізнався, як підвів вас. Уважаю за необхідне подати заяву про від…
– Ох, сідай, і годі клеїти дурня, – відказав Герцог. Він кивнув на стілець навпроти Пола. – Якщо ти й помилився, то лише переоцінивши Харконненів. Їхні прості мізки придумали простий трюк. А на прості трюки ми не розраховували. Мій син доклав величезних зусиль, аби розтлумачити мені, що йому вдалося впоратися з нападом багато в чому саме завдяки твоєму навчанню. Тут ти не схибив! – він ляснув по спинці вільного стільця. – Сідай, кажу ж!
Хават умостився на стілець.
– Але…
– Не хочу більше нічого про це чути, – сказав Герцог. – Інцидент вичерпано. Маємо нагальніші справи. Де інші?
– Я попросив їх зачекати за дверима, доки я…
– Поклич їх сюди.
Хават поглянув Лето у вічі.
– Сір, я….
– Я знаю, хто мої справжні друзі, Зуфіре, – відрізав Герцог. – Поклич сюди людей.
Хават ковтнув.
– Зараз, мілорде, – він розвернувся на стільці й гукнув у прочинені двері: – Ґурні, приводь їх.
Галлек завів у кімнату гурт людей: похмуро серйозні старші офіцери, їхні молодші ад’ютанти та спеціалісти. На всіх обличчях – вираз рішучості. Коли люди сідали на свої місця, пролунав короткий скрип. Легкий аромат енергетика рачаґа витав над столом.
– Якщо хтось хоче кави, вона є, – зауважив Герцог.
Він поглянув на офіцерів: «Вони – надійна команда. Усе могло б бути значно гірше в такій війні». Він зачекав, доки із сусідньої кімнати принесли й поставили каву. На кількох обличчях зауважив ознаки втоми.
А сам Герцог негайно надягнув маску спокійної рішучості, підвівся й зажадав уваги, постукавши кісточками по столу.
– Ну що ж, панове, – сказав він, – наша цивілізація так сильно звикла до всіляких завоювань, що ми не можемо виконати простий наказ Імперії, не піддавшись старим звичкам.
Столом прокотився сухий