Дюна. Френк Герберт
href="#n_31" type="note">[31], – процитував Галлек.
Пол поглянув на нього, впізнавши цитати з О. К. Біблії, і сам у себе запитав: «Невже Ґурні також хотів би покласти край підступним змовам?»
Герцог зиркнув у темряву за вікнами й перевів погляд на Галлека:
– Ґурні, чи багато піщаних робітників тобі вдалося переконати лишитися з нами?
– Двісті вісімдесят шість, сір. Гадаю, нам варто взяти їх і вважати себе щасливчиками. Усі вони мають корисні навички.
– Не більше? – Герцог стиснув губи. – Гаразд, передай…
Його перебив галас біля дверей. Дункан Айдаго проминув охоронця, квапливо пройшов уздовж столу й нахилився до вуха Герцога.
Лето махнув йому, мовивши:
– Говори на повен голос, Дункане. Ти ж бачиш, тут головні офіцери.
Пол ретельно вивчав Айдаго, вдивляючись у його котячі рухи та швидкість рефлексів, які перетворювали його на нездоланного вчителя фехтування. Айдаго повернув до Пола кругле обличчя. Глибоко посаджені очі нічого не видавали, але під маскою спокою Пол розпізнав хвилювання.
Оглянувши присутніх за столом, Айдаго сказав:
– Ми розбили загін харконненівських найманців, переодягнених у фрименів. Самі фримени й відрядили до нас гінця, щоб попередити про ватагу. Однак під час нападу ми з’ясували, що Харконнени влаштували засідку на фрименського гінця й сильно поранили його. Ми несли його сюди, щоб віддати на лікування нашим лікарям, але він по дорозі помер. Я бачив, що він у поганому стані, тому спинився, щоб хоч якось допомогти. Тієї миті він намагався дещо викинути, – Айдаго зиркнув на Лето. – Ніж, мілорде. Ніж, якого ви ще ніколи не бачили.
– Крис-ніж? – запитав хтось.
– Безсумнівно, – відказав Айдаго. – Молочно-білий, ще й світиться власним, внутрішнім сяйвом.
Із внутрішньої кишені мундира він витягнув піхви зі зморшкуватим чорним руків’ям, що стирчало з них.
– Не витягуйте ножа з піхов!
Голос долинав із дверей у дальньому кінці кімнати – такий потужний і пронизливий, що змусив усіх повернути голови.
У дверному отворі стояла висока, закутана в плащ постать, яку стримували перехрещені мечі охоронців. Світло-коричнева мантія повністю закривала чоловіка – крізь отвір у каптурі виднілися тільки абсолютно сині очі – без білків.
– Нехай він увійде, – прошепотів Айдаго.
– Пропустіть чоловіка, – сказав Герцог.
Охоронці завагалися, але опустили мечі.
Чоловік притьмом забіг у кімнату й став навпроти Герцога.
– Це Стілґар, очільник січі, яку я відвідав, вождь тих, хто попередив нас про перевдягнену ватагу, – сказав Айдаго.
– Ласкаво просимо, пане, – сказав Герцог. – Чому нам не можна витягувати з піхов цього ножа?
Стілґар зиркнув на Айдаго й мовив:
– Поміж нас ти дотримувався звичаїв чистоти й честі. Тому я дозволив тобі поглянути на ніж людини, якій ти допомагав. – Він кинув погляд на решту присутніх. – Але інших я не знаю. Чи не осквернять вони шляхетної зброї?
– Я Герцог Лето,