Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава
почуття. Немає на світі людини, яка б не співчувала нещастю ближнього. Та варто цьому ближньому якимось чином оклигати, як це вже викликає відчуття, мовби чогось почало не вистачати. Злегка перебільшивши, дозволено сказати навіть, що з’являється бажання ще раз ввергнути ближнього в ту ж неприємність. Одразу ж з’являється хоч і пасивна, а все-таки ворожість до цього ближнього… Монах не розумів, у чому річ, одначе відчував певний жаль – без сумніву, тому, що неясно підозрював у ставленні до себе мирян і монахів Ікеноо цей егоїзм сторонніх спостерігачів.
І настрій монаха псувався щодень. Він злостиво лаяв усіх, хто потрапляв йому на очі. Врешті-решт дійшло до того, що навіть його учень, той самий, що лікував йому носа, почав нишком подейкувати, буцім він, монах, грішить байдужістю до релігії. Монаха особливо обурила вихватка шалапута-послушника. Якось, почувши за вікном собаче вищання, він вийшов подивитися, в чому справа, і побачив, що послушник, вимахуючи палицею завдовжки два фути, ганяє по двору кудлате худюще собача. І якби ж він просто ганяв! Ні, він ганяв і при цьому азартно горлав:
– А ось я тебе по носі! А ось тебе по носі!
Монах вирвав у хлопчини палицю і розлючено вдарив його по обличчю. Палиця виявилася старою дощечкою для підтримування носа.
Монах усе дужче жалкував, що так необачно вкоротив собі носа.
А потім настала одна ніч. Невдовзі після заходу сонця подув вітер, і звучання дзвіночків під покрівлею пагоди надокучливо лізло у вуха. На додачу доволі похолодало, тому старий монах, незважаючи на те, що йому дуже хотілося спати, ніяк не міг заснути. Він лежав із розплющеними очима й раптом відчув, що в нього страшенно засвербів ніс. Торкнувся пальцями – ніс набряк, мовби уражений водянкою. Здається, зробився навіть гарячим.
– Бідолаху неправедно вкоротили, ось він і захворів, – пробурмотів монах, шанобливо взявшись за носа, як беруть жертовні квіти для покладання на вівтар перед буддою.
Наступного ранку він прокинувся, як зазвичай, рано. Виглянувши у вікно, він побачив, що ґінкґо[15] та кінські каштани у дворі храму за ніч осипались і двір сяяв, наче вистелений золотом. Дахи вкрились інеєм. У ще слабкому промінні світанку яскраво сяяло оздоблення пагоди. Монах Дзенті, стоячи біля розчиненого вікна, глибоко зітхнув.
І цієї ж миті до нього знову повернулось якесь майже забуте відчуття.
Він схвильовано схопився за носа. Те, чого торкнулася його рука, не було вчорашнім коротким носом. Це був його колишній довгий ніс п’яти-шести сун завдовжки, який звисав через губу нижче підборіддя. Монах зрозумів, що за минулу ніч його ніс знову повернувся до попереднього стану. Й тоді до нього повернулося звідкілясь відчуття радісного полегшення, достоту таке ж саме, яке він відчув, коли ніс його зробився коротким.
– Вже тепер сміятися з мене більше не будуть, – прошепотів монах, підставляючи свого довгого носа осінньому вітру.
Лютий 1916 р.
Пекло самоти
Цю