Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд
свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.
Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї – незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима – темні кола після безсонної ночі.
– Ну, як, усе гаразд? – ще з порога спитав він.
– Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.
– Яка трава? – спантеличено спитав Гетсбі. – А, розумію – газон!
Він глянув у вікно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив.
– Так, виглядає дуже добре, – неуважливо кивнув він. – У котрійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в «Джорнел». А у вас є все потрібне до… ну, до чаю?
Я повів його у кухню, де він досить критично подивився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо оглянули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.
– Як, вистачить? – спитав я.
– Авжеж, авжеж! Цілком! – сказав він. І досить вимушено додав: – Друже…
Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторінки «Економіки» Клея, здригався, коли під важкими кроками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напружено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому.
– Чому раптом?
– Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! – Він подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чекають нагальні справи. – Не ждати ж мені тут цілий день.
– Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин четверта.
Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомобіля, що під’їздив до мого будинку. Ми обидва підхопились, і я, вже теж досить схвильований, вийшов надвір.
Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася велика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.
– Оце і є твоя оселя, сонечко моє?
Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій увібрав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу поблискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.
– Признайся, ти закохався в мене? – шепнула вона мені у вухо. – Чому я неодмінно мала приїхати сама?
– Це – таємниця замку Кабальної Оренди. Скажи своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провітритися.
– Ферді, повернетеся по мене за годину. – І до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: