Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів. Франс де Вааль
назвав його «нерозумним хлопцем»{34}. Не торкатимемося більш глибокої проблеми, яка полягає в тому, що, незграбно повівшись із моральним питанням, біологи залишили широко відчиненими двері для альтернативних думок. Усього цього епізоду можна було б уникнути, якби Коллінз ознайомився з більш вдумливою літературою про еволюцію, що бере свій початок від книги Дарвіна «Походження людини» («The Descent of Man»). Коли читаєш цю книжку, то усвідомлюєш, що немає абсолютно ніякої потреби жертвувати своїми переконаннями. Дарвін без проблем сумістив мораль і еволюційний процес, визнав вроджену здатність людини робити добро. І що найцікавіше для мене, він побачив емоційний зв’язок людини з іншими тваринами. Для Гакслі тварини були безмозкими автоматами, але Дарвін написав про їхні емоції цілу книгу, у тому числі про їхню здатність до співчуття. Один незабутній приклад стосується собаки, який ніколи не проходив повз кошик, де лежав кіт, його хворий приятель, не облизнувши його кілька разів. Дарвін розглядав це як точну ознаку емоційної прихильності. У своїй останній записці до Гакслі, яку він написав незадовго до смерті, Дарвін не міг стриматися, щоб не посміятися з картезіанських схильностей свого друга, та натякнув, що якщо тварини – це машини, то й люди мають бути машинами: «Прошу Бога, щоб у світі було більше таких автоматів, як Ви»{35}.
Праця Дарвіна дуже суперечить «теорії лиску». Наприклад, він припустив, що мораль розвинулася безпосередньо з соціальних інстинктів тварин, коли сказав, що «було б абсурдно говорити про ці інстинкти як про такі, що розвинулися з егоїзму»{36}. Дарвін бачив потенціал для справжнього альтруїзму, принаймні на психологічному рівні. Як і більшість біологів, він проводив чітку межу між процесом природного добору, у якому справді немає нічого приємного, та багатьма його продуктами, що охоплюють широкий спектр напрямків. Він не погоджувався з тим, що цей огидний процес уже за самою своєю сутністю має створювати огидні результати. Подібний хід думок я називаю «помилкою Бетховена», бо це все одно що судити про музику Людвіга ван Бетховена на основі того, де і як вона була написана. Віденська квартира маестро являла собою брудний, смердючий свинарник, засипаний відходами та заповненими нічними горщиками. Звичайно ж, ніхто не оцінює музику Бетховена, керуючись цим фактом. Так само із генетичною еволюцією: хай навіть вона відбувається через смерть і руйнування, це не псує тих див, які вона створила.
Ця точка зору здається очевидною, але щойно я детально виклав її у своїй книжці «Доброзичливі» («Good Natured»), виданій 1996 року, я втомився відбиватися від критики прихильників «теорії лиску». Протягом трьох десятиліть її вітали з якоюсь ірраціональною надмірністю, що, без сумніву, пояснювалося її простотою: усі її розуміли та любили. Як я міг не погодитися з чимось настільки очевидним?
А потім сталася цікава річ – теорія випарувалася. Замість того, щоб померти від гарячки, «теорія лиску» зазнала важкого серцевого
Richard Dawkins on «Real Time with Bill Maher», 11 April 2008.
Із листа Чарльза Дарвіна до Т. Г. Гакслі від 27 березня 1882 року, процитовано за: Desmond (1994), p. 519.
Charles Darwin (1871), p. 98.