Енеїда. Вергілій
святощі візьмеш у руки і рідних пенатів.
Їх доторкатись не личить мені, коли з бою такого,
З січі такої кривавої я повертаюсь, аж доки
720 Я не обмиюсь живою водою».
Так я промовив, і шию, і плечі широкі згинаю,
Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь
Взяти тягар свій. За руку вчепився Іул мій маленький
І підбігає за батьком нерівними кроками; ззаду
725 Квапиться жінка. Йдемо крізь закутини, в пітьму сповиті.
Тут-то мене, кого жодна ще зброя ніде не страшила,
Ні величезні грецькі фаланги, що стали навпроти, —
Кожний вітрець вже лякає, звук кожен мене непокоїть.
Весь я за ношу тремчу, за супутників любих боюся.
730 Вже наближавсь я до брам і, здавалось, страхіття
дороги Вже обминув, аж доходить до вух моїх, чую, десь тупіт
Кроків численних; а батько крізь темінь зирнув і гукає:
«Сину, тікай, бо женуться, – й щити вже я сяючі бачу,
Міді я блиск пізнаю». Тут не знаю, яке зловороже
735 Розум мені божество відняло, помутивши, бо тільки
Я завернув з роздоріжжя і вийшов із вулиць знайомих,
Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала
Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину
І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присіла;
740 Годі сказати, та більше у вічі її я не бачив.
Не оглядавсь позад себе тоді я, мені-бо й на думку
Навіть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми
Всі до узвишшя й святого, старинного храму Церери.
Тут ми зібралися всі, лиш її бракувало, – і сина,
745 І чоловіка вона обманула. На кого, безумний,
Не нарікав я з людей і з богів, і що жахливіше
Бачив я в знищенім місті? Асканія, батька Анхіса
Й Трої пенатів на друзів лишив я, в ярку заховавши.
Сам я до міста вернувся, ясну свою зброю надівши.
750 Ще раз я вирішив спробувать щастя, і знов перебігти
Через всю Трою, і голову знову піддать небезпекам.
Отже, до мурів найперше вертаюся, до потемнілих
В брамі порогів, з яких щойно вийшов, і тими ж слідами
Йду я назад і в пітьмі уважно очима шукаю.
755 Все доокола страшить і сама уже тиша лякає.
Потім додому – а чи не туди, не туди повернулась, —
Знову іду. А данайці напали й весь дім зайняли вже;
Вітром вогонь ненажерливий аж на покрівлю заносить,
Полум'я вгору шугає, і жар досягає до неба.
760 Далі іду я й дивлюсь на оселю Пріама й на замок.
Тут, в опустілих притворах притулку Юнони, на варті
Стали вже вибрані Фенікс й Улісс лиховісний – сторожать
Здобич. Скарби сюди зносять багаті, грабовані в Трої
Божі престоли з палаючих храмів, із золота чаші
765 Й одіж всіляку, з пожару здобуту. Кругом малі діти
Й трепетні їх матері стоять тут із страхом навколо
В довгих рядах.
Зважився навіть я голос у темряві свій подавати,
І залунав він по вулицях скрізь, як із жалем Креузу
770 Безперестанно і знову,