Енеїда. Вергілій

      Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше

      50 Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського.

      Безліч Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську

      Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.

      Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,

      До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,

      55 Мав за ніщо він сумління – убив Полідора й насильством

      Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,

      Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,

      Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму

      Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.

      60 Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,

      Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.

      Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий

      Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим

      В темних пов'язках жалоби між чорних сумних кипарисів.

      65 Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону

      В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.

      В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі

      Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.[50]

      Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,

      70 Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,

      Друзі на берег виходити стали і судна стягати.

      От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.

      Є серед моря священна земля,[51] із усіх найлюбіша

      Матері доньок Нерея[52] й Нептуну егейському також.

      75 Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,[53]

      Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару[54]

      Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.

      Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна

      В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану

      80 Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов

      Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях

      Мав він пов'язки і лаври священні, – він зразу ж Анхіса,

      Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,

      Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого

      85 Став я благати: «Тімбрею, о дай мені рідний притулок,

      Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,

      Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили

      Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам

      Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися».

      90 Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:

      Гай божественний, пороги і ціла гора до основи,[55]

      І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.

      Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:

      «Плем'я Дардана суворе, – земля, що найперше пустила

      95 В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне

      З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір.