Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
собі роботу, без якої не міг і хвилини побути – то ладен був дременути назад. Вхопившись за хвіртку, стояв сторожко, зазираючи у двір, готовий в першу-ліпшу мить залопотіти штанцями. Але, загледівши мене, дід лагідно озивався: «Заходь, Валько, заходь…» І я обережно, пересилюючи свій страх, готовий до втечі, заходив. І все одно його боявся – чомусь мені здавалося, що в нього завжди сердиті очі, а ще руді колючі вуса і цигарка, що вічно там стирчала, диміла й сипала іскри… Я починав задкувати, а дід ще лагідніше мене призапрошував: «Йди, Валю, не бійся, я тобі та-акого гостиньчика приготував!..» Спокуса отримати гостинчика була такою великою, що я перемагав страх – до наступного приходу в гості до діда з бабою. А ось Ніна діда не боялась і навіть за вуса, коли він брав її на руки, смикала. А все тому, був я твердо тоді переконаний, що Ніна, якій і року не виповнилось, і яка тільки й уміла, що повзати, просто не знала, що діда Тиша треба боятися. Дід любив носити Ніну на руках, вона ще радісніше смикала ручками його за колючі, прокурені вуса, й обоє вони тоді сміялися. І дід Тиш тоді ставав зовсім-зовсім не страшним. Так вони мені удвох найбільше й запам’яталися. А баба, дивлячись, як вони сміються, і собі осміхалась: от реготуни! Одне мале, а друге старе…
Сестричка моя Ніна – земля пухом її крихітному тільцю! – дідова улюблениця, пожила-посміялася в світі білому щось трохи менше року й померла, так і не навчившись ходити. Тільки й могла трішки постояти, тримаючись або за дідову холошу, або за поділ бабиної спідниці, або за мене, іноді й звалюючи мене. Дід Макар дуже за нею сумував. Тієї осені, як померла моя крихітна сестричка («Ще янголятко, – плакала бабуся, – хай би краще я замість неї померла. Я мо’, й грішна, а воно ж безгрішне…» – «Все у волі Божій… – зітхав дід. – Для чогось вона потрібна Господу, коли забрав її до себе…»), так ось, тієї осені, як померла моя сестричка (щось у неї з легенями недобре виявилось), дід Макар сторожував за мостом у Богівцях колгоспний баштан. Повертаючись додому зі сторожування, неодмінно брав з собою маленький кавунчик чи диньку жовтеньку, заходив на кладовище – це йому було по дорозі, – і клав гостинчик на могилку Ніночки… А мені й досі вчувається, як вони удвох – маленька моя сестричка і дід Тиш – весело сміються… А сьогодні вже вони всі там, разом: і батько Ніни, і мати її, і хрещена моя, і дід Тиш, і бабуся Зінька, і молодший братик мій Віталик – тільки я один з усього сімейства ще в цьому світі… Але, відживши своє, стільки, скільки мені Господь виділив, сподіваюсь, що зустріну їх там усіх, Чемерисів моїх дорогих і рідних…
У Заїчинцях, як і в більшості тодішніх сіл до більшовицького, Жовтневого перевороту, була церковно-парафіяльна школа або – парафіяльна, адже діяла вона при церковній парафії і належала духовному відомству. Початкові парафіяльні школи були однокласні (2–3 роки навчання) і двокласні – 4–5 років навчання. Селянські діти, бідняки з бідняків, здобували там елементарну грамоту – вміння читати, писати і рахувати. Для не дуже вдатних до навчання