Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
йдуть, як свідчить журналіст, нарозхват. Це допомагає творцеві ранджелівки не лише самому виживати за дуже і дуже непростої ситуації в Сербії та його численному сімейству, а ще й утримувати православний храм, у якому він служить старшим священиком.
Але й це ще не все.
Виявляється, протоієрей Ранджел успішно підторговує ще й хрестами. У пляшках. Хрести аж ніяк не можуть «пролізти» через вузьке горлечко посудини, чим і приваблюють покупців. І ось, виявляється, яка технологія виготовлення тих сувенірів, що їх винахідливий священик продає у своєму кіоску разом з різним церковним начинням. Спочатку із стовбура акації (акація – міцне дерево і стійке до гниття, й до того ж, запашне, що дає золотистий колір) лобзиком вирізується дощечка потрібної довжини і ширини – з пазами для з’єднання. Потім деталі хреста – власне, розібраний хрест, – творець відправляє у пляшку через вузьке горло і потім довгим гачком накладає пазик на пазик – всередині плескатої пляшки з’являється хрест. Але чіпати пляшку ще не можна – хрест розсиплеться, бо нічим не з’єднаний. Треба наповнити пляшку звичайною водою і залишити на тиждень, аби дерево набухло. А вже тоді деталі хреста міцно з’єднаються за допомогою пазів. Після того пляшка промивається гарячою водою і наповнюється… Так-так, ракією. Ще через місяць самогонка перетворюється в настоянку янтарного (вплив акації) кольору.
Таких пляшок сербський панотець (не від доброго це, правда, життя) продав іноземцям щось більше шести тисяч! Купують охоче – американці, росіяни, фіни, поляки – із складу міжнародного воєнного контингенту по підтримці миру в Косово.
«Прощаючись з отцем Ранджелом, – закінчує автор свою розповідь, – я все ж таки задав дражливе запитання: а як же поєднується служіння Господу і таке загалом не надто благородне і навіть гріховне виробництво?
– У людині є духовні й тілесні начала. Якщо ти прилучився до духовного, прочитав молитву, очистився, – відповів панотець, – то чому б не задовольнити тілесні потреби. Не втрачаючи розуму і міри у всьому».
Коли мій батько ще юнаком змудрував детекторний приймач (вони тоді були в моді) і дав прадіду Артему навушники, старий, послухавши голоси, хоч страшенно й подивувався, що в маленькому кружальці навушника хтось гомонить, але був щиро переконаний, що то – робота нечистої сили. Не інакше! І більше навушники й до рук не брав, лише хрестився, проказуючи: «Свят-свят!..» (Він був глибоко віруючим, по кілька разів на день молився і ходив до церкви, як на свято душі.)
Помер мій прадід Артем у тридцять третьому від голоду, у віці ста п’яти років. Бабуся казала, що жив би й ще, якби не голодомор.
Про його старшого сина Семена я нічого не чув, а ось його молодшого Макара, свого діда, я, здається, добре знав. Принаймні в дитинстві, в перші десять років мого життя.
Мій дід, царство йому небесне, Макар Семенович Чемерис, ніде правди діти, таки любив круте слівце в емоційній бесіді. Або й просто