Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
Дивився на «Свидетельство», видане Степаниді Антонівні Харченко, чабану колгоспу «Перемога». У 1938 році вона домоглася від отари овець сокольської породи 132 ягняти на 100 маток, за що була затверджена учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки і занесена в Почесну книгу. Але хіба в Заїчинцях від того стало краще жити? Рідко хто з них їв пшеничний хліб чи бодай житній, тільки кукурудзяники, і то – надголодь. За м’ясо вже й не кажу, але срібну медаль тоді ж отримала свинарка Євдокія Семенівна Фурса, яка померла у злиднях та хворобах, нажитих тяжкою працею. І – у повному забутті, нікому не потрібна.
Першою жінкою-трактористкою була Паша Овсіївна Штокаленко. Перший «Фордзон» у село прибув у 1925 році, і першим за його кермо сів Мусій Степанович Шумейко – я його ще застав. Трудівник він був великий, але теж із нестатків не вибирався і помер у бідності.
Ні, не покращили заїчинські трудяги-передовики нового життя, не наблизили світлого майбутнього, воно так і не з’явилося, і по 1953 рік у селі, яке інших годувало хлібом, майже не знали пшеничного хліба.
Де тільки не побували мої односельці! Богдан Г. Ю. – у партизанському з’єднанні Ковпака (нагороджений Червоною Зіркою). Із 354 односельців, які пішли на фронт, 16 були нагородженими орденами Червоної Зірки. Коли почалася епопея з «подвигом» Брежнєва на Малій землі, виявилось, що один заїчинець Німченко В. М. командував десантним підрозділом на Малій землі. Молодий хлопець Іван Зінченко дійшов до Берліна і загинув на його вулицях у травні сорок п’ятого.
Усім загиблим односельцям у селі поставлено пам’ятник[6], стела з їхніми іменами. Іноді мені здається, що я – тоді п’ятилітній хлопчина – бачив, як заїчинські чоловіки їхали на ту прокляту війну.
Мерещиться крізь даль років, що прощалися на вигоні, біля сільради, де зібралося все село. Чую, як плакали жінки і діти, а машини з чоловіками одна по одній прямують до мосту, на Семенівку – багатьом з них не судитиметься більше ніколи повернутися в рідне село.
як мій рідний татусь один-єдиний раз у своєму житті «стрибнув у гречку!» І що з того вийшло… (було, й таке було)
Трудову біографію мій батько розпочав напрочуд добре.
З чотирнадцяти років – на злеті. Його любили й шанували і вже тоді – в чотирнадцять років! – з повагою величали не інакше, як Лукою Макаровичем. І все життя – тільки неодмінно на ім’я й по батькові. Жоден з односельців не удостоювався такої честі!
Змалечку батько любив книги, Шевченка знав напам’ять, брав участь у сільському гуртку художньої самодіяльності й особливо з успіхом грав (про це в селі ще й мені розказували старожили) різні веселі ролі в комедіях – вдачу мав веселу, знав багато анекдотів, чудакував, любив читати зі сцени гуморески Остапа Вишні, що тоді тільки-но починався як гуморист, уривки з «Енеїди» Котляревського, співомовки Степана Руданського, байки Євгена Гребінки та Леоніда Глібова. Журнал «Червоний перець» (це крім «Вістей ВУЦВКу» та «Селянської
У районі 40 безіменних та 385 інших поховань, у яких покоїться 1375 чоловік, 30 пам’ятників на братніх могилах.