Поміж двох орлів. Петро Лущик
хлопця, хоч і не кожен день йому доводилося їсти м’ясо чи молочне. Тараса більше цікавили вироби місцевих цехів: шевців, кушнірів чи ткачів. Були тут і свої шапкарі, поясники і римарі. Але все це забулося одразу, як тільки хлопець опинився перед виробами з недалекого Глинська. Тарас двічі бував у цьому селі, коли з матір’ю ходив до монастиря, і завжди захоплювався гончарами, що, здавалося, робили з глини неймовірне. Ось і сьогодні на землі розставлені глечики, миски, якийсь чудернацький посуд, про призначення якого Тарас не мав ніякого уявлення. Але навіть не це привернуло увагу хлопця. Працюючи на будівництві костьолу, Тарас дізнався від тамтешнього мешканця, що її милість пані Реґіна захотіла, аби у замку печі були з глинського зеленого кахля.
А ось і він… Тарас зачаровано зупинився перед купами знаменитого кахлю. Як йому хотілося, щоб і в їхній убогій хатинці була така піч! Він розумів, що це лише красива, але на жаль, нездійсненна мрія; всієї риби у Стрвині не вистачить хоча б на пару таких кахель, не те що на цілу піч.
Настрій одразу зіпсувався, Тарас поволі почалапав до місця, де торгували сопошинці. Він навіть не став підходити до приїжджих жидів чи вірмен, котрі торгували над річкою, там, куди стікалися багаті містяни. Хотілося одразу покинути це торжище, де кожен якщо не вкаже тобі на твоє місце, то принаймні подумає. Краще вже посидіти у келії Амвросія та послухати його історії про святих…
Мати здивувалася, що син повернувся так швидко, але нічого не запитала. Сама вона більше нічого не вторгувала, але не переймалася цим: базар тільки починався.
Тарас стояв осторонь рядів і лише спостерігав за торгівлею. Саме він перший запримітив, як із воріт замку вийшли три жінки. Попереду йшла висока струнка літня жінка, а дві інші, молодші, несли великі кошики. Тарас швидше вгадав, аніж упізнав, що це вийшла за покупками дружина власника Жовкви.
Хоч жінка могла купити будь-що і за будь-яку ціну, вона, тим не менше, одразу попрямувала до рядів, які займали сопошинці. Було зрозуміло, що жінку цікавить риба. Пані Реґіна пройшла мимо кількох торговців і зупинилася коло Тараса з матір’ю. Хлопець про себе усміхнувся: спеції матінчині привертали увагу…
– Це твоя риба? – запитала жінка.
– Так, пані, – відповіла Марія. – Свіжа, лише вчора син наловив.
– Що свіжа – бачу. А пік хто?
– Ми з сином, – мати кивнула на Тараса.
– Смачно пахне.
Пані Реґіна задоволено потягнула носом.
– Я купую у тебе, – сказала вона. – Усю рибу. Скільки?
Від несподіванки Марія втратила дар мови. Побачивши це, пані Реґіна відрахувала п’ять монет (по одній за кожну рибину) і подала жінці. Та лише спромоглася подякувати. Риби перекочували у кошик однієї зі служниць. Але пані не спішила відходити.
– Як тебе звати? – запитала вона.
– Марія… – відповіла спантеличена жінка.
– Послухай, завтра у місто повертається його вельможність пан гетьман. Я хочу, щоби зранку ти принесла до замку двадцять рибин, запечених так, як оце сьогодні. Зможеш?
– Так,