Поміж двох орлів. Петро Лущик
це не мені, – відповів Тарас. – Пані Реґіна Жолкевська замовила рибу для пана гетьмана, і до завтрашнього ранку ми маємо принести її до замку. Пані Жолкевська буде дуже невдоволена, коли дізнається, що саме через вас, пане управителю, пан гетьман не дочекається на своєму столі цієї страви.
Почувши таке, Мошко стиснув зуби, але відступив. А Тарас попрямував далі.
– Не забудь у понеділок прийти до костьолу. Твоя черга відробляти, – навздогін крикнув Мошко.
Тарас не спинився. Він і без нагадування Мошка знав про свою повинність відпрацювати на будові за себе і за матір.
Ще довго хлопець відчував на собі важкий, болючий, неначе удар канчука, погляд управителя.
3
Робота затягнулася на всю ніч, і коли мати дістала з печі останню рибину, сонце було вже високо. І син, і мати були змучені безсонною ніччю, але Тарас устиг годинку передрімати, поки мати пильнувала рибу. Подивившись на змучену неньку, хлопець вирішив сам віднести товар.
Жаліючи сина, мати спробувала заперечити, але Тарас переконав її, що й сам впорається, до замку донесе все швидше, аніж удвох, а торгуватися не буде; не той випадок: що дадуть – і на тому спасибі!
– Якщо питатимуть про ціну, скажи, що як учора… – настановляла мати.
Тарас закріпив кошик із смаженою рибою до легкого дерев’яного наплічника, мати допомогла йому закинути вантаж на спину, хлопець злегка поправив його, щоб не тиснуло у спину, і швидкою ходою попрямував до замку.
Їхнє село було найближчим до Жовкви, але навіть порівняно мала відстань натомила Тараса, тому коли він опинився на площі перед ворітьми замку, спина немилосердно нила, і хлопець думав лише про одне: швидше б зняти той наплічник…
Від учорашнього базару не залишилося і згадки: торгівці самі прибрали за собою (таким було розпорядження міського магістрату), а рештки сміття вже встигли зачистити місцеві. Тепер посередині площі красувалося лобне місце. Тарас зіщулився. У пам’яті ще була свіжа згадка про страчених двох синів Стельмаха Шенського, які були відомі на всю округу злодіями і посміли пограбувати самого бургомістра.
Ворота замку були відчинені, і Тарас боязко підступив до них. Пообіч стояли два високі вартові із мушкетами. Тарас зупинився.
– Куди йдеш? – запитав один.
– Несу їх милості рибу, – затинаючись, відповів Тарас. – Вони замовляли вчора…
Те, що прибулий приніс саме рибу, а не щось інше, вартові збагнули одразу: навкруги витав аромат маминих спецій.
– Проходь! Кухня он там, справа…
І Тарас вперше переступив ворота Жовківського замку. Він займав чималеньку територію, двір був строго квадратний. Навпроти воріт біліла колонада входу у покої гетьмана, прикрашена якимись скульптурами. Будинки зліва і справа були господарськими приміщеннями: як-от кухня, склади, стайня, житло для слуг. Зліва від воріт стояли трійко пишних карет, запряжених добротними кіньми: це повернувся додому власник міста. Про його приїзд свідчила і неймовірна метушня навколо.
Тарас не встиг