Поміж двох орлів. Петро Лущик
знаю…
– Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш – прийдеш сюди, – сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: – Пані тобі заплатила?
– Ще ні.
– То зараз заплатять, – сказав Хмельницький.
Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.
– Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу… – сказала служанка.
– То віддай! – мовив гетьман.
Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.
– Пані запрошують до столу, – сказала вона.
– Що ж, спробуємо знаменитої сопошинської риби, – мовив Жолкевський. – Передай пані, що ми зараз прийдемо.
Він повернувся до Тараса і сказав:
– Іди, хлопче, і серйозно подумай над пропозицією. Воїни мені будуть потрібні. Настають непрості часи.
Тарас поклонився, підняв із землі кошик, на ходу закинув його на наплічник і попрямував до виходу.
– Скільки йому років? – запитав Жолкевський сина.
– Каже, що п’ятнадцять, – відповів Ян.
– Виглядає старшим.
– Аркебузу втримає, – впевнено сказав Данилович.
– Якщо прийде – приймемо! – мовив Жолкевський. – Що ж, підемо спробуємо риби. Та й не тільки риби.
У великій залі слуги накрили довгий стіл, увесь заставлений наїдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводі сина, Даниловича й Хмельницьких увійшли до зали, до них підійшли двоє чоловіків. Це були архітектори Павло Щасливий, війт Жовкви, та Амвросій Прихильний,[8] його добрий знайомий. Останнього війт запросив до Жовкви для допомоги: віднедавна він почувався недужим.
Майже одразу у бічних дверях з’явилася Реґіна Жолкевська. Чоловіки на знак поваги схилили голови.
– Прошу, панове, сідати! – запросила пані Реґіна.
Розсілися. Гетьман із дружиною зайняли звичне місце на чолі стола, справа сидів син Ян, зліва – зять Данилович. Навпроти один одного розмістилися батько і син Хмельницькі та обидва архітектори.
Після випитого вина присутні відзначили його приємний терпкий смак, спробували різні страви. Богдан найперше накинувся на рибу і відзначив, що вона дуже смачна.
Розмова не клеїлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наїдками. Коли перший голод дещо відступив, Павло Щасливий поцікавився справами його величності короля.
– Кажуть, сеймики не дали йому дозвіл на війну, – сказав він.
– Не дали, – підтвердив Жолкевський. – Сеймики, слава Богу, порозумнішали і вже не піддаються на чергову авантюру з Московією.
– Дмитрій[9] ще живий? – запитав Данилович.
– Ще живий, але не думаю, що надовго. Він уже не задовольняє нікого: ні його величності, ні московитів. Тобто його смерть – лише питання часу.
– А що король?
– А що король! Не дають сеймики війська – збере власне військо!
– А ви? – запитав Михайло Хмельницький.
Запитати так він мав право. Станіслав Жолкевський практично одразу
Амвросій Прихильний (Ваберене Нутклаус;? – 1611) – український архітектор італійського походження.
Димитрій, Лжедмитрій ІІ (? – 1610) – самозванець на московський трон у часи Смути.