Поміж двох орлів. Петро Лущик
Яне, ми сьогодні їстимемо рибу!
– Я люблю рибу, – відповів інший хлопець. – Судячи із запаху, смачна риба.
– А ви хто такі? – наважився запитати Тарас.
– Мене звати Богдан,[4] а це Ян,[5] син пана гетьмана. Ми сьогодні лише приїхали.
– А знаєш, де ми були? – раптом запитав Ян.
– Де?
– Ще в середу ми були у Кракові, у його величності короля!
– А я приїхав з Олеська, – додав Богдан-Зиновій.
– Далеко… – відзначив Тарас.
Якщо чесно, він і гадки не мав, де знаходяться той Краків та Олеськ і скільки звідтам їхати. Найдальше село, де він бував, був Крехів.
– А скоро ми відправляємося на війну, – гордо заявив Богдан.
– Куди? – запитав Тарас.
– У Смоленськ.
– А де це?
– У Московії, – вставив Ян.
– Навіщо?
– Щоб нашого королевича зробити московським царем.
– А хіба там немає царя? – здивувався Тарас.
– Та є якийсь… – невизначено знизав плечима Богдан. – Але наш Владислав однаково кращий!
Власно кажучи, Тарас почув про королевича Владислава вперше, але все ж кивнув: без заперечень, «наш Владислав» дійсно кращий.
– Ви також підете на війну? – поцікавився він.
– Аякже! – гордо відповів Богдан. – Вельможний пан поїде обов’язково, король без нього нічого не зможе, а я поїду зі своїм батьком.
– Здóрово! – вихопилося у Тараса.
– А хочеш поїхати з нами? – раптом запитав Ян.
– Я?…
– Звичайно! Його величність саме набирає військо. Тобі скільки років?
– П’ятнадцять.
– А так і не скажеш. Виглядаєш навіть старшим за мене, хоч мені й шістнадцять, – сказав Ян Жолкевський. – Ну то як?
– Не знаю… – зізнався Тарас. – Мати вдома сама, та й не відпустить мене управитель…
– Він не зможе не відпустити тебе, коли ти підеш служити до мого батька!
– Послухай, Ян діло говорить, – підтримав друга Богдан. – Тобі видадуть зброю, одягнуть, отримуватимеш гроші, а твою матір звільнять від повинностей. Адже ти відробляєш у місті?
– Так, на костелі… – Тарас показав на ворота замку, за якими виднілася недобудована споруда костелу.
– І навіть коли ти повернешся з війни, тебе вже ніхто не заставить відробляти повинність, – сказав Богдан і повторив: – Ніхто!
– Не віриш? – насупився Ян, помітивши на обличчі Тараса недовірливу міну. – А давай запитаємо батька!
Він показав на трьох чоловіків, що з’явилися серед білої колонади входу до покоїв.
Перше бажання Тараса було втекти негайно, навіть не дочекавшись обіцяних грошей, але ноги неначе вросли в землю. Із завмиранням серця він спостерігав, як чоловіки повільно наближаються до них, про щось тихо розмовляючи.
Серед них виділявся найстарший, у якому Тарас вгадав власника міста Жовкви Станіслава Жолкевського. Гетьман розміняв уже сьомий десяток, але тримався впевнено, молодецьки. Було видно, що гетьман уже переодягнувся
Богдан-Зиновій Хмельницький (1595–1657) – в майбутньому український гетьман.
Ян Жолкевський (1593? – 1633) – син Станіслава Жолкевського.