Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
котрий мені подарували у Кекешфальвів, і цитуватимуть напис. «Що ж ти не покажеш свою шикарну коробочку?» – скаже Ференц в офіцерській їдальні, щоб висміяти мене; і я муситиму слухняно подати подарунок (о, будь ласка, подивіться) пану ротмістру, пану майору (будь ласка, будь ласка), пану полковнику. Всі будуть зважувати його в руці, оцінювати і посміхаючись читати напис; потім неодмінно почнуться розпитування й кпини, а мені у присутності начальства не можна бути неввічливим.
Збентежено, воліючи закінчити розмову, я пропоную:
– Ну як, ще партію в тарок?
Але їхні добродушні посмішки змінює регіт.
– Ференце, ти чув? – підштовхує його Йожі. – Зараз, о пів на першу, коли лавочка зачиняється, йому придумалося пограти в тарок!
А полковий лікар, ліниво відкинувшись на спинку стільця, виголошує:
– Атож-атож, щасливі-бо за часом не слідкують…
Всі регочуть, смакуючи заяложений жарт. Але ось підходить маркер Ойґен і шанобливо, але настійливо нагадує: «Зачиняємося, панове!» Ми йдемо разом до казарми – дощ ущух – і на прощання тиснемо одне одному руки. Ференц плескає мене по плечу: «Молодець, що завітав до нас!» – і я відчуваю, що він говорить від щирого серця. Чому я, власне, так розгнівався? Адже всі троє – хороші, милі хлопці, без тіні недоброзичливості та заздрості. А якщо вони навіть трохи посміялися наді мною, то це не зі зла.
Це правда, вони не бажали мені зла, ці славні хлопці, але своїми ідіотськими розпитуваннями та кпинами вони щось безповоротно в мені зруйнували: мою впевненість. Річ у тому, що незвичні стосунки з Кекешфальвами дивовижним чином зміцнили в мені почуття власної гідності. Вперше в житті я почувався тим, хто дає, тим, хто допомагає; і ось тепер я дізнався, як дивляться інші на такі стосунки, або, радше, якими вони невідворотно мають здаватися іншим людям, що не знають усіх прихованих взаємозв’язків. Але що могли зрозуміти сторонні у витонченій радості співпереживання, котрій – не можу висловитися інакше – я віддався, ніби непоборній пристрасті! Для них було абсолютно безперечним, що я втиснувся в щедрий, гостинний дім лише заради того, щоб втертися в довіру до багатіїв, бенкетувати їхнім коштом і випрошувати подарунки. При цьому в душі вони зовсім не бажають мені зла – славні хлопці, вони щиро бажають мені і теплої місцинки, і хороших сигар; безсумнівно, вони не бачать нічого безчесного або гидкого – а саме це мене і дратує найбільше! – в тому, що я дозволяю цим дурням носитися та панькатися зі мною, – бо за їхнім розумінням, кожен з нас (офіцерів кавалерії) робить честь такому гендляру, коли сідає за його стіл. Жодного осуду не виказували мені Ференц і Йожі, дивуючись золотому портсигару – навпаки, їм навіть навіювало певну повагу те, що я зумів примусити своїх покровителів вивернути гаманця. Але мене зараз хвилює інше: я сам починаю сумніватися у своїх мотивах: чи не поводжуся я дійсно як дармоїд? Чи можу я, доросла людина, офіцер, допускати, щоб мене щодня годували, поїли та прислужувалися? Ось, наприклад, цей золотий портсигар – мені в жодному разі не варто було його брати, так