Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
– це зрушити з місця. Зрозуміло, що мій прихід, який перервав нудні лінощі, для них був як дар Божий.
– Привіт, Тоні! – вигукує Ференц, ніби піднімає інших за тривогою.
– Які ж бо гості в нашім домі![11] – декламує полковий лікар, котрий, як у нас дотепно говорять, страждає на хронічний цитатний пронос.
Три пари сонних очей мружаться і посміхаються мені.
– Привіт, привіт!
Їхня радість мені приємна. Вони дійсно хороші хлопці, думаю я, ніскілечки не образилися на мене за те, що я стільки часу пропадав, навіть нічого не пояснивши і не вибачившись.
– Чашку чорного, – замовляю я кельнеру, котрий сонно човгає ногами, і з незмінним «Ну, що новенького?», яким у нас починається будь-яка зустріч, підсуваю до себе стілець.
Широке обличчя Ференца розпливається ще ширше, примружені очі майже щезають у червоних, ніби яблука, щоках; повільно, тягуче відкривається рот.
– Що ж, найсвіжіша новина, – задоволено посміхається він, – що ваше благороддя знову зволило завітати в нашу скромну халупу.
А полковий лікар відкидається назад і декламує з кайнцевською[12] інтонацією:
Шива, що під небесами,
вшосте зринув до землі
розділити разом з нами
смертні радощі й жалі.[13]
Всі троє дивляться на мене з посмішкою, і мені одразу ж стає моторошно. Краще, думаю я, скоріше сам почну розповідати, не чекаючи, доки всі почнуть розпитувати, чому я не з’являвся всі ці дні й звідки прийшов зараз. Але не встигаю я відкрити рота, як Ференц багатозначно киває Йожі та штовхає його ліктем.
– Глянь сюди! – показує він під стіл. – Ну, що скажеш? Лакові черевики у таку собачу погоду і новісінький мундир! Еге ж, Тоні своє діло знає, підшукав тепленьке містечко. Мабуть, до дідька добре там, у старого манихея, га? Щодня п’ять страв, розповідав аптекар, ікра, каплуни, справжній Bols[14] та відбірні сигари – це тобі не наше їдло в «Рудому леві»! Ох і Тоні! Йому пальця до рота не клади, а ми ж думали – простак!
Йожі одразу ж продовжує:
– Тільки він – товариш нікчемний. Так, брате Тоні, замість того, щоб одного разу сказати своєму стариганові: «Слухай, старий, є в мене два щирих приятелі, гарні, чесні, з хорошими манерами, я тобі якось їх покажу!», замість цього ти думаєш: «Нехай собі хлебчуть своє кисле пільзенське та проперчують собі горлянки остогидлим гуляшем». Чудовий друг, нічого й казати! Собі все, а іншим нічого! Ну то принаймні товстого «Упмана» ти мені приніс? Якщо так – то на сьогодні я тобі вибачаю.
Всі троє сміються і прицмокують губами. Я раптово червонію до коренів волосся. Чорт забирай, звідки цей клятий Йожі міг дізнатися, що Кекешфальва, проводжаючи мене, – він робить це щоразу, – дійсно засунув у кишеню мундира одну зі своїх чудових сигар? Невже її кінчик стирчить між ґудзиками? Хоча б не помітили! Від збентеження я вдавано сміюся:
– Ще
Мається на увазі цитата з твору «Орлеанська діва» Фрідріха Шиллера.
Кайнц Йозеф (1858–1910) – відомий австрійський актор-трагік.
Ґете Й.-В. Балада «Бог і баядера». Переклад Василя Стуса.
Сорт віскі.