Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
ж, поблискуючи маківкою дзвіниці, затишно розкинулося наше містечко. Я упізнав казарму, ратушу, школу, навчальний плац; уперше з дня мого приїду в тутешній гарнізон я відчув невибагливу чарівність цього віддаленого світу.
Але в мене не було часу віддаватися спокою та радісному спогляданню – я вже дійшов до тераси й повинен був підготуватися до зустрічі з хворою. Спочатку я її взагалі не побачив: м’яке солом’яне крісло, в якому вона спочивала, було повернуте до мене широкою спинкою, котра, ніби пістрява опукла мушля, приховувала тоненьку фігурку Едіт. Лише по столику з книжками, що стояв поруч, і відкритому грамофону я зрозумів, що вона тут. Я не наважився підійти до неї без попередження – це могло б налякати дівчину, якщо вона задрімала чи замріялася, – і рушив уздовж парапету, щоб опинитися у неї перед очима. Але, зробивши кілька обережних кроків, я помітив, що вона спить. Худеньке тіло дбайливо вкладене в крісло, ноги вкриті м’якою ковдрою, голова спочиває на білій подушці; на фоні рудуватого волосся трохи схилене овальне дитяче личко, котрому вечірнє сонце надає бурштиново-золотавого відтінку – певну подобу здоров’я.
Проти волі я зупиняюся і нерішуче розглядаю сплячу, як розглядають картину. Адже, правду кажучи, попри те, що ми часто бували разом, мені ще ні разу не випадала нагода подивитися на неї прямо, бо вона, як усі чутливі та надчутливі люди, інстинктивно противилася таким настирливим поглядам. Навіть якщо під час розмови ненароком піднімеш на неї очі – одразу ж сердита зморшка прорізує між бровами її лоб, погляд стає тривожним, губи тремтять; її обличчя не залишається спокійним ні на секунду. І лише тепер, коли вона, беззахисна, нерухомо лежить із заплющеними очима, я можу вперше (почуваючись так, ніби роблю щось неподобне, ледь не краду) роздивитися Едіт. У різкуватих, ніби незакінчених рисах її обличчя дивовижним чином поєднується дитяче з жіночним. Губи трохи розкриті, ніби у спраглої; вона дихає тихо і рівно, але навіть це мізерне зусилля підіймає горбики її дитячих, ледь помітних грудей; її безкровне обличчя в рамці рудуватого волосся припало до подушки ніби від знемоги. Я обережно підходжу ближче. Тіні під очима, сині жилки на скронях, рожевуваті ніздрі виказують, якою тонкою, прозорою оболонкою захищає її від навколишнього світу алебастрово-бліда шкіра.
Якою вразливою повинна бути людина, думаю я, коли її нерви майже оголені; як нестерпно повинно страждати це легке, як пушинка, ельфоподібне тіло, ніби зумисне створене для бігу, для танцю, для злету, але безжальною долею назавжди прикуте до жорстокої, важкої землі! Нещасна… Я знову відчуваю, як у мені б’є гаряче джерело, знову відчуваю болісно-спустошливий і водночас неймовірно хвилюючий приплив співчуття; мої пальці тремтять від бажання ласкаво погладити її руку, мені хочеться нахилитися до сплячої та зірвати з її губ посмішку, коли вона прокинеться й упізнає мене. Порив ніжності, котра завжди з’являється разом з почуттям співпереживання, коли я думаю про