Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
днів тому ми взяли нову посудомийку, чешку (колишня померла), і першого ж дня – її ще не встигли попередити – вона побачила мої милиці та як мене садовлять у крісло. Від жаху вона впустила щітку і заголосила: «Господи Ісусе, який жаль! Така багата, вельможна панянка – і каліка!» Ілона, ніби тигриця, накинулася на чесну жінку, бідолашну навіть хотіли тут-таки звільнити, вигнати геть. А я, я зраділа… мене її переляк не образив, тому що це принаймні чесно, по-людськи – злякатися, неочікувано побачивши таке. Я подарувала їй десять крон, і вона одразу ж побігла до церкви молитися за мене… Цілий день я раділа… так-так, справді раділа: нарешті я дізналася, що дійсно відчуває стороння людина, коли бачить мене вперше… А ви, ви впевнені, що вашою брехливою чуйністю «оберігаєте» мене, ви уявляєте, ніби мені легше від вашої проклятущої делікатності? Невже ви думаєте, що в мене немає очей?! Чи вам здається, що я не вгадую за вашим белькотом і базіканням такого ж точно жаху і сум’яття, як у тої справді чесної жінки? Невже я не бачу, як у вас перехоплює подих, варто лише мені взятися за милиці, і як ви поспішаєте пожвавити бесіду, аби я лише нічого не помітила, – ніби я взагалі не бачу всіх вас наскрізь з вашою валер’янкою та солоденьким сиропом, сиропом і валер’янкою – всім цим бридким слизом! О, я точно знаю, ви полегшено зітхаєте кожного разу, коли зачиняєте за собою двері, покинувши мене тут, ніби падаль… я виразно уявляю, як ви, закотивши очі, зітхаєте: «Бідолашна!» – і в той час ви неабияк вдоволені собою: адже ви так самовіддано пожертвували годинку-другу «нещасній хворій дівчині». Але я не хочу ніяких жертв! Не хочу, щоб ви вважали своїм обов’язком видавати щоденну порцію співчуття – плювати мені на ваше милостиве співчуття! – раз і назавжди! Я обійдуся без вашого співчуття! Хочеться вам прийти – приходьте, не хочеться – не треба! Але тільки чесно, без усіляких казок про огляд і нових коней! Я не можу… не можу більше терпіти брехню і вашу огидну поблажливість!
Останні слова вона прокричала, вже не володіючи собою, обличчя її зблідло, очі палали. Потім напруження раптом вичерпалося, голова безсило відкинулася на спинку крісла, і кров почала потроху приливати до губ, які ще тремтіли від збудження.
– Ну, от, – видихнула вона ледь чутно і ніби присоромлено. – Я повинна була сказати вам це! А тепер досить. І не будемо більше про це говорити. Дайте… дайте мені сигарету.
І раптом зі мною сталося щось небувале. Зазвичай я непогано владаю собою, рука в мене тверда й упевнена. Але тут цей несподіваний спалах так приголомшив мене, що мої руки неначе оніміли; я був вражений, як ніколи в житті. Ледве спромігся дістати сигарету з портсигара, простягаю Едіт і підпалюю сірник. При цьому пальці мої тремтять так сильно, що ледь утримують підпалений сірник, вогник коливається і згасає. Доводиться підпалювати другий, але й він мерехтить і згасає в моїй тремтячій руці, поки Едіт припалює. Моя незграбність впадає в око, і Едіт, очевидно, вгадує сум’яття, що мене охопило, бо її голос, коли вона мене тихо запитує, звучить вже