Нетерпіння серця. Стефан Цвейг
четверта п’ятдесят… О пів на п’яту, коли я зазвичай приходжу на чай, вже все буває наготовано; і якщо я запізнююся на якусь чверть години, то вони вже розпитують: «Що сталося сьогодні?» Вони настільки звикли до моєї пунктуальної появи, що вважають це ніби моїм обов’язком; за два з половиною тижні я не пропустив жодного вечора, і напевне, тепер вони дивляться на годинник із таким самим занепокоєнням, як я сам, і чекають, чекають… Може, хоча б подзвонити й сказати, що я не прийду? Або, мабуть, краще відправити денщика…
– Тоні, те, як ти сьогодні граєш – це ж ганьба! Не лови ґав! – злиться Йожі й кидає на мене гнівний погляд. Моя розгубленість коштувала йому партії. Я ледве збираюся з силами.
– Слухай, ми можемо помінятися місцями.
– Будь ласка, але навіщо?
– Не знаю, – брешу я, – тут якось дуже шумно, це дратує мене.
Насправді ж я не хочу бачити годинник і невідворотний рух стрілок хвилина за хвилиною. Мене все дратує, я не можу зосередитися хоч на чомусь, знову і знову сумніваюся: чи не піти до телефону і вибачитися? Тільки зараз я починаю усвідомлювати, що справжнє співчуття – не електричний контакт, його не можна вимкнути і ввімкнути, коли захочеться, і кожен, хто бере участь у чужій долі, вже не може з повною свободою розпоряджатися своєю власною.
«Та пропади воно все пропадом! – злюся я на самого себе. – Я ж не зобов’язаний щоденно теребенитися туди й назад по півгодини!» І відповідно до таємного закону взаємодії почуттів, за яким невдоволеність собою викликає бажання звалити провину на іншого, я, ніби більярдна куля, передає отриманий ним удар далі, звертаю свій поганий настрій не на Йожі та Ференца, а на Кекешфальвів. Нічого, нехай зачекають хоч раз! Нехай побачать, що мене не купити подарунками та люб’язністю, що я не приходитиму на призначену годину, ніби якийсь масажист або вчитель гімнастики… НÍчого привчати їх, звичка зв’язує, а я не хочу почуватися зв’язаним обставинами. Так, безглуздо впираючись, просиджую я в кафе три з половиною години, до пів на восьму, намагаючись довести самому собі, що я волію приходити і йти геть, коли мені заманеться, і що мені абсолютно байдуже до смачної їжі та чудових сигар у цих Кекешфальвів…
О пів на восьму ми виходимо з-за столу – Ференц запропонував погуляти трохи по бульвару. Та ледь я услід за товаришем переступаю поріг кафе, як відчуваю, що чийсь знайомий погляд мигцем затримується на мені. Зачекай, та ж це Ілона! Ну, звісно! Навіть якби я не захоплювався ще позавчора пурпурною сукнею та прикрашеним стрічками капелюшком, я б усе одно впізнав її ходу, м’яке, плавне похитування стегон. Але куди ж вона так поспішає? Таким кроком не гуляють – це стрімкий біг; зрештою, як би там не було – швидше за милою пташкою, не дамо їй спурхнути!
– Пардон, – трохи безцеремонно кидаю я ошелешеним друзям і поспіхом прямую за сукнею, що майорить по той бік вулиці. Я дійсно безмежно радий, що племінницю Кекешфальви якимось вітром занесло в мій гарнізонний маленький світ.
– Ілоно,