Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд
далі сидів у кабінеті. На письмовому столі спалахнула невелика червона лампочка, увійшла міс Шейфер. Доктор звівся.
– Чи пішов уже батько? – спитала Кей.
– Мабуть, ти ще зможеш його догнати.
– Це неважливо. Я тільки хотіла повідомити, що в палітурній майстерні зіпсувався прес.
Вінчінтеллі з неприхованим захопленням задивився на дівчину.
– Поглянеш на тебе, – сказав він, – і не повіриш, що ти зріла, сформована лікарка.
– Це треба сприймати як комплімент? – байдуже спитала вона.
– Так, комплімент твоїй молодості. Немає вищого покликання, ніж бути лікарем. Але бути психіатром… – у його очах засяяло піднесення, – це означає бути серед шляхтичів, самураїв медицини. А коли одного дня ти побачиш, як зростають чудові вежі нашого Інституту психіатричних досліджень, який дорівняє до Рокфеллерівського інституту[33]…
– Я вважаю, – повільно проказала Кей, – і то не від сьогодні, що ви перебуваєте на ранній стадії маніякально-депресивного психозу[34].
Доктор витріщився на свою співрозмовницю, та вона вела своє.
– Вважаю також, що невдовзі й у мене виявляться симптоми цього психозу, якщо не заберуся звідси. Як гадаю, батько бачить, що я зовсім не маю хисту до такої професії.
Кей Шейфер минуло двадцять три. Її високий зграбний стан виявлявся навіть під простою скромною білою сукнею. Карі очі мерехтіли жвавим вогником, зазвичай поважне обличчя часто віддзеркалювало наплив веселощів.
Однак сьогодні ця дівчина була серйозна, як і її мова, що велася далі.
– Чудове місце – як на невротичного молодого лікаря з високими амбіціями – може виявитися далеко не найкращим для вродливої дівчини.
Місяць тому Вінчінтеллі попросив руки Кей, і вона відмовила, підтвердивши свої слова сміхом. Тепер інстинкт застерігав, що ще не час попросити вдруге. Тривожила згадка про те, як вона зробила рух, ніби от-от вискочить із вікна.
– Це тому, що ти ще не можеш подивитися на свою роботу очима професіонала, – запевнив доктор таким тоном, ніби заспокоював маленьку дівчинку. – Дивлячись на важкохворих, ти почуваєшся пригніченою. Природне почуття, як на непрофесіонала, але воно не личить психіатрові. Це ж лише пацієнти, а в них навіть страждання якісно інакші, ніж наші. Можливо, й гостріші, але не такі, як у нормальних людей. Не варто приписувати, скажімо, тягловому коневі чуттєвість освіченої людини.
– Мені теж так здається, – згодилася Кей. – Знаю, що мій батько не може страждати через кожного пацієнта, якого лікує. Навпаки, від психіатричної практики він зачерствів. Я тільки кажу з усією скромністю, що не годжуся для такої роботи.
Вінчінтеллі підійшов до дівчини й став біля неї, навіть ніжно поклав руку на оголене передпліччя й відразу ж відсмикнув, неначе відчув, що бубнявіють пори.
– Дозволь мені допомогти тобі, Кей. Якби ти поєднала своє життя з…
Цю мову перервало клацання на столі професора Шейфера. Водночас засвітилася червона лампочка.
– Увійдіть,
1965 року Рокфеллерівський інститут медичних досліджень перейменовано на Рокфеллерівський університет. Керівники цього нью-йоркського вишу характеризують його як «першу інституцію у Сполучених Штатах, що цілковито присвятила себе біомедичним дослідженням, аби з’ясувати головні причини хвороб». Його засновником став Джон Дейвісон Рокфеллер-старший (1839—1937), перший мільярдер в Америці. Донині університет активно підтримує родинна компанія «Стандард ойл компані оф Огайо», зокрема 101-річний внук Рокфеллера – Дейвід.
Нині маніякально-депресивний психоз називають біполярним розладом. Зі слів Фіцджеральда, його шурин Ентоні Сер, якому поставили діагноз «маніякальна депресія», вискочив із вікна лікарні, через що й помер влітку 1933-го. 4 травня 1934 року Фіцджеральд написав Зельдиному лікареві, який працював у клініці «Крейґ гаус» (Бікон, штат Нью-Йорк): «Нещодавно я цілковито впевнився, що її брат був не шизофренік, а депресивний маніяк, адже в лікарні, де помер брат, його стан характеризували як депресивний, хоча в нього були вияви суїцидної та гомоцидної манії. Якщо колись у природний спосіб дійде до того, що можна буде пояснити моїй дружині різницю між її схильністю до шизофренії й хворобою її брата, то, як гадаю, було б неоціненною річчю, якби Ви так вчинили. Інакше кажучи, моя дружина матиме ще одну причину запасти в поразництво, якщо вважатиме, з огляду на факти, що недуга родинна й весь рід приречений».