Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд

      Глибоко зітхнувши, той теж усівся в кріслі й зосередився на своїх думках.

      – Як ви, мабуть, знаєте, я наймолодший член фірми, – почав він. – Напевно, тому й менш схильний турбуватися, ніж мої брати. Правду кажучи, мене не дуже занепокоїла катастрофа на фондовому ринку. У 1929 році ми були такі багаті… тоді я гадав, що навряд чи хтось дорівняється нам у цьому. Коли справи гіршали та й гіршали, я почувався паскудно, але все ж не так погано, як мої брати… А коли вони один за одним занепадали, я не міг зрозуміти, чому так стається. Обставини не виправдовували цього.

      – Розповідайте далі, – заохотив Вінчінтеллі. – Я розумію.

      – Мене турбують не важкі часи, а мої брати. Торік зламався Волтер, і відтоді я носився з думкою про те, що в нашій родині є спадкові порушення психіки, які можуть уразити й мене. Так було аж до минулого тижня.

      Пітер Вудз зробив глибокий вдих.

      – Минулої п’ятниці я повернувся з роботи до пентгауза, де мешкаю один, на Вісімдесят п’ятій стрит. Я дуже важко працював… Усю попередню ніч був на ногах, викурив безліч сигарет. А коли відчинив двері на всю цю велику тишу, я раптом відчув, що час настав: я божеволію.

      – Розкажіть мені все, – нахилився вперед доктор. – Докладно опишіть, як це сталося.

      – Що ж… я бачив… бачив…

      – Ну ж бо, – понукав Вінчінтеллі.

      – Я бачив кільця і кола. Вони оберталися й крутилися, як різнобарвні сонця та місяці.

      Доктор знову відкинувся на спинку крісла.

      – Це все?

      – А хіба цього мало? – спитав Пітер Вудз. – Я ніколи раніше не бачив нічого подібного.

      – Не було голосів? – допитувався Вінчінтеллі. – Не гуло в голові?

      – Так, – відповів Пітер, – гуло, як на похмілля.

      – Чи не боліла голова? Чи не було відчуття, що ви не той, ким себе вважали досі? Чи не з’являлося бажання накласти на себе руки? А чи не мучив вас жахливий страх?

      – Не можу сказати, що було щось таке, крім останнього. Я страшенно боявся з’їхати з глузду.

      – Розумію, – сказав доктор, сплівши пальці. Трохи помовчав, а тоді повів далі, твердим тоном: – Містере Вудз, найрозумніший вчинок за все ваше життя – те, що ви добровільно прийшли сюди під нашу опіку. Ви доволі хвора людина.

      – Боже мій! – застогнав Пітер Вудз. – Маєте на увазі, що я можу стати таким самим, як мої брати?

      – Ні, – рішуче заперечив Вінчінтеллі. – У вашому випадку ми можемо вчасно запобігти цьому.

      Пітер Вудз сховав обличчя в долонях.