Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд
– від мого видавництва на Сороковій стрит аж до Бавері – черга з п’ятиста тисяч осіб, кожна з яких міцно стискає в руках «Аристократію світу духів» і кожна вимагає повернути їй два долари п’ятдесят центів. За якусь мить я подумав, чи не можна було б змінити імена персонажів і жанр – перевести книжку з документалістики в белетристику. Ба, пізно це робити. Триста тисяч примірників уже в руках американської публіки.
Коли я більш-менш оговтався, юнак розповів мені історію своїх пригод, відколи його оголосили загиблим. Три місяці в німецькому таборі військовополонених, десять місяців у шпиталі через запалення мозку, а ще один місяць пішов на те, щоб пригадати своє ім’я. Повернувшись до Нью-Йорка, за якихось півгодини молодий вояк перестрів давнього приятеля. Той витріщився на нього, похлинувся й знепритомнів. Коли приятель отямився, вони вдвох зайшли до аптеки випити коктейлю[14], і цілу годину Косґроув Гарден слухав дивовижну оповідь про самого себе, схожої на яку ніхто й ніколи не чув.
Він під’їхав на таксі до книгарні. Потрібну йому «Аристократію світу духів» уже розпродали. Косґроув негайно сів у потяг до Джолієта, що в штаті Огайо, і з рідкісної примхи долі дістав у руки книжку, яку шукав.
Спершу я подумав, що маю справу з шантажистом, але, порівнявши його із зображенням на фотографії, поміщеній на 226-й сторінці «Аристократії світу духів», я переконався, що переді мною таки Косґроув П. Гарден. Схуд, змужнів, зголив вуса, але це був саме він.
Я зітхнув – глибоко й трагічно.
– Це ж треба – саме тоді, коли «Аристократія» має кращий збут, ніж художня книжка.
– Ніж художня?! – сердито передражнив він мене. – Та вона така і є!
– У певному сенсі… – згодився я.
– У певному сенсі?! Це ж справдешня літературщина! Книжка відповідає всім вимогам жанру: це суцільна довжелезна солоденька брехня. Невже ви назвете її правдивою?
– Ні, – спокійно відповів я. – Назву її документальною. Документалістика – це жанр, що стоїть між вигадкою і правдою.
Розгорнувши навмання книжку, він жалісно й пронизливо скрикнув, чим змусив рудувату дівчину зробити паузу в тому, що було принаймні півфіналом турніру з хрестиківнуликів.
– Погляньте! – проскиглив Косґроув. – Погляньте! Написано «понеділок». Ось вам до відома, як я прожив понеділок на «далекому узбережжі». Прошу вас! Подивіться! Я нюхав квіти! Провів цілий день, нюхаючи квіти! Бачите чи ні? На 194-й сторінці, нагорі, я нюхаю троянду…
Я обережно підніс книжку до ніздрів.
– Не відчуваю запаху, – сказав я. – Хіба що друкарською фарбою відгонить…
– Не нюхайте! – вигукнув він. – Читайте! Ось тут я нюхаю троянду, і це дає мені привід виголошувати у двох абзацах своє захоплення підсвідомою шляхетністю людини. Одна маленька понюшка! А тоді я присвячую добру годину маргариткам. Господи! Відтепер я не зможу й очей показати на зустрічі університетських випускників.
Перегорнувши кілька сторінок, Косґроув знову застогнав.
– А тут я з дітьми. Танцюю з ними. Весь день проводжу з дітьми, і ми витанцьовуємо. І то не просте собі шимі, а щось естетичне. Я не
Вісімнадцята поправка до Конституції США заборонила з січня 1920 року «виробництво, продаж і перевезення алкогольних напоїв, ввіз їх до Сполучених Штатів і вивіз їх зі Сполучених Штатів». Однак у Законі Волстеда, який забезпечував виконання і впровадження в життя Вісімнадцятої поправки, були численні лазівки. Дозволялося виробляти в домашніх умовах і в обмежених кількостях сидр і вино. Лікарі могли легально прописувати міцні спиртні напої, переважно віскі та бренді, які вироблялися в аптеках. Звідти й походить вираз «аптечний коктейль». У шостому розділі «Великого Ґетсбі» Дейзі Б’юкенан каже своєму чоловікові, що Ґетсбі «тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек»